Розділ «XVI»

Ральф був гнучкий і міцний: під пальцями Даніеля перекочувалися молоді м'язи. Боролися вони мовчки, і Даніель почав тяжко дихати, йому невиразно здавалося, ніби він гладкий і вусатий. Ральфові вдалося його підняти, та Даніель пхнув його обома руками в обличчя, і Ральф його випустив. Вони знову стояли один напроти одного, посміхаючись і скипаючи від ненависти.

— А, так ви хочете битися? — якимсь чудернацьким голосом промовив Ральф. — Битися хочете, еге?

Зненацька він, нагнувши голову, кинувся на Даніеля. Даніель ухилився від удару і вхопив Ральфа за потилицю. Він уже захекався, а в Ральфа не видно було і сліду втоми. Вони знову зчепилися і закружляли посеред кімнати. Даніель відчув у роті гострий і гіркий присмак. «Треба кінчати з цим, а то він здолає мене». Він щосили пхнув Ральфа, але той утримався на ногах. Даніеля охопила шалена лють, він подумав: «Та я ж кумедний». Він хутко нагнувся, вхопив Ральфа за поперек, підняв його, жбурнув на ліжко і тут-таки упав на нього. Ральф відбивався і пробував навіть дряпатися, та Даніель ухопив його за зап'ястя і притиснув до подушки. Вони довгенько залишалися в цій позиції: Даніель ухоркався і не міг підвестись. Ральф був прикутий до ліжка, безсилий і розчавлений тягарем дорослого дядька, сімейного чоловіка. Даніель з утіхою дивився на нього: в очах Ральфа скипала ненависть, він був прегарний.

— І хто кого здолав? — захекано поспитав Даніель. — Хто ж кого здолав, синку?

Ральф відразу ж посміхнувся і насилу вимовив:

— Та ви ж силань, пане Ляліку.

Даніель відпустив його і звівся на ноги. Він засапався і відчував приниження. Серце гамселило, як навіжене.

— Колись був я силанем, — сказав він. — А тепер он захекався.

Ральф підвівся і поправив поправив комірець сорочки, подих його був нормальний. Він спробував було засміятися, та в очі Данієлеві не дивився.

— Подих то дрібниці, — сказав він, — треба тренуватися.

— Ти добре вмієш битися, — сказав Даніель, — та в нас велика вагова ріжниця.

Обоє збентежено засміялися. Данієлеві хотілося згребти Ральфа за горлянку і дати йому гарного ляпаса. Він одягнув піджак; мокра від поту сорочка відразу ж прилипла до тіла.

— Гаразд, — сказав він, — піду я. Бувай.

— До побачення, пане Ляліку.

— Я тут заховав для тебе дещо, — сказав Даніель. — Пошукай добре та й знайдеш.

Двері зачинилися, Даніель спустився східцями, ноги його були мов з вати. «Передовсім треба буде помитися, — подумалося йому, — помитися з ніг до голови». Коли він виходив надвір, в голову йому стрілила думка, од котрої він завмер на місці: вранці, перед тим, як вийти з дому, він поголився і залишив на коминку бритву з широко відкритим лезом.

Відчиняючи двері, Матьє натиснув на легкий, приглушений дзвоник. «Вранці я його й не помітив, — подумалося йому, — напевне, його вмикають увечері, після дев'ятої». Він скоса зиркнув крізь шибу конторки й угледів тінь: там хтось був. Не поспішаючи, він підійшов до стенду з ключами. Кімната 21. Ключ висів на цвяху. Матьє хутко взяв його й поклав до кишені, потім обернувся і рушив назад до східців. Позаду відчинилися двері.

— Агов! А куди це ви йдете? — грубо запитали його.

Матьє обернувся і побачив високу кощаву жінку в пенсне. Вигляд у неї був поважний і стривожений. Матьє усміхнувся їй.

— Куди це ви йдете? — повторила вона. — Що, дозволу питатися вже не треба?