Розділ «XVI»

— Ми вмиваємося під краном у коридорі, — шорстко відказав Ральф.

Запала мовчанка, потім він пояснив:

— Так зручніше.

Він сидів на краю розкладачки і взувався, згорбившись і піднявши праве коліно. Даніель дивився на цю молоду спину й молоді м'язисті руки, що виглядали із коротких рукавів сорочки: в цьому хлопчині є якийсь чар, об'єктивно виснував він. Та цей чар викликав у нього відразу. Ще хвилина, і він буде надворі, й усе буде в минулому. Та Даніель знав, що його чекало надворі. Надіваючи піджак, він завагався: плечі й груди були геть мокрі від поту, йому подумалося, що під вагою піджака лляна сорочка прикипить до вогкого тіла.

— В тебе гаряче, як у пеклі, — сказав він Ральфові.

— Бо під самісіньким дахом.

— Котра ж година?

— Щойно вибило дев'яту.

До початку дня треба згаяти десять годин. Спати він не ляже. Коли після цього вкладаєшся спати, то робиться набагато тяжче. Ральф підняв голову.

— Я хотів спитатися у вас, пане Ляліку… це ви нараяли Боббі повернутися до того аптекаря?

— Нараяв? Та ні ж бо. Просто сказав йому, що він учинив як дурень, покинувши цю роботу.

— А, тоді гаразд. Це не одне й те ж. Сьогодні вранці він сказав мені, що піде просити вибачення і що цього хотіли ви, та по очах видно було, що бреше.

Обоє зневажливо посміхнулися. Даніель хотів одягнути піджак, та все не зважувався.

— Я сказав йому: роби, що хочеш, — нагинаючись, провадив Ральф. — Мені це анідесь. Якщо вже тобі радить пан Лялік… Але тепер зрозуміло, що й до чого.

Він розлютовано смикав за шнурок лівого черевика, зав'язуючи вузол.

— Я нічого йому не казатиму, — обізвався Ральф, — він такий, що не дихне, як не брехне. Та є тут один хлопчина, котрого я таки застукаю колись у темному закутку.

— Аптекар?

— Еге ж. Але не старий. Отой молодий покидьок.

— Учень?

— Еге ж. Він гомик. Це він розповів у аптеці про нас із Боббі. Нехай Боббі не дуже пишається, що повернувся в цю діру. Та не сумнівайтеся, якось увечері я зловлю цього учня, коли він ітиме додому.