Розділ «Три неприємні п’єси»

Френк. А я анi трохи. Тепер вiн для мене нарештi цiлком з’ясований. Але яке нещастя для мене, Предi. Я тепер не можу одружитися з нею.

Пред (суворо). Френку! (Обоє дивляться один на одного, Френк спокiйно, Пред глибоко обурений). Дозвольте менi вам сказати, Ґарднере, що коли ви її тепер покинете, то це буде пiдлий учинок.

Френк. Добрий старий Преддi! Ви лицар, як завсiди. Але ви помиляєтесь. Не моральнi мiркування цьому причина, а грошi. Тепер я вже не можу примусити себе доторкнутись до грошей старої.

Пред. То ви на це розраховували, коли збиралися одружитись?

Френк. А то на що? Я не маю анi грошей, анi найменшого хисту заробляти їх. Якби я одруживсь з Вiв, то їй довелося б утримувати мене; я й коштуватиму бiльше, нiж я сам вартий.

Пред. Але невже такий розумний, здiбний парубок, як ви, не мiг би сам щось заробити?

Френк. Чому ж, трохи мiг би! (Вiн знову виймає свої грошi). Я все це заробив учора за пiвтори години. Але це ремество надто вже непевне. Нi, любий Преде, навiть коли б Джессi та Джоржiна одружилися з мiльйонерами й не взяли свого посагу, а панотець помер би, то я мав би тiльки чотириста фунтiв на рiк. А вiн не збирається вмирати ранiш вiд 70 рокiв, бо йому бракує на це ориґiнальности. Я бiдуватиму ще 20 рокiв, але я не маю права з власної волi примусити й Вiв бiдувати зо мною. Я великодушно вiдступаю й залишаю поле англiйськiй золотiй молодi. Отже, на цьому край. Я вже не буду їй надокучати. Коли ми пiдемо, я зараз надiшлю їй маленьку записку. Вона зрозумiє.

Пред (хапаючи його руку). Мiй добрий Френку! Я вас щиро прошу менi пробачити. І ви вже нiколи її не побачите?

Френк. Чому нiколи? Схаменiться! Я приходитиму до неї ще частенько й буду їй за брата. Я нiяк не можу зрозумiти тих безглуздих висновкiв, що ви, романтики, робите з найзвичайнiших речей. (Стук у дверi). Цiкаво, хто це може бути. Будьте ласкавi, вiдчинiть. Коли це клiєнт, то пристойнiше, щоб ви йому вiдчинили.

Пред. Звичайно. (Іде до дверей i вiдчиняє їх. Френк сiдає на Вiвiн стiлець i пише записку). Люба Кiттi, просимо до господи. (Панi Ворен увiходить i боязко оглядається, шукаючи Вiвi. Вона зробила все можливе, щоб надати собi гiдного й поважного вигляду. Пишний капелюх замiнено скромною шапочкою, а ясну блузку сховано пiд коштовною чорною шовковою мантилькою. Вона жалюгiдно стурбована й почуває себе нiяково — очевидно, приголомшена панiчним жахом).

Панi Ворен (до Френка). Що? Ви тут?

Френк (повертається, але не пiдводиться). Я тут i радий вас бачити. Ви прилетiли, як подув весни.

Панi Ворен. Годi вам базiкати. (Тихим голосом). Де Вiвi?

Френк (красномовним рухом показує на дверi вiд унутрiшнiх кiмнат, але нiчого не каже).

Панi Ворен (раптом сiдає, мало не плачучи). Преддi, як ви гадаєте, вона не схоче мене бачити?

Пред. Моя люба Кiттi, не журiться. Чому б їй не хотiти?

Панi Ворен. О, ви нiколи не зрозумiєте, чому вона не схоче: ви надто добрi. Пане Френку, вона вам щонебудь казала?

Френк (згорнувши записку). Ви напевно її побачите, якщо (дуже виразно) чекатимете, поки вона прийде.

Панi Ворен (перелякано). Чому б менi не почекати? (Френк насмiшкувато дивиться на неї; обережно кладе записку на каламар, щоб Вiвi конче її помiтила, коли вмокне перо в чорнило; потiм пiдводиться й усю свою увагу придiляє їй).

Френк. Люба моя панi Ворен, припустiть, що ви горобчик, малесенький гарнесенький горобчик, що пострибує собi на шляху. І от ви бачите, що просто на вас суне потяг; невже ви б на нього чекали?