Розділ «Три неприємні п’єси»

Френк (глузуючи з неї). Краще кажучи, гальмує ваш природний нахил до сентиментальности. Правда?

Вiвi (майже iстерично). Так, так, провадьте. Нежалiйте мене. Єдину мить у життi я була сентиментальна... чудово сентиментальна... в мiсячному сяйвi; а тепер...

Френк. (швидко). Слухайте, Вiвi: будьте обачнi! Не кажiть, чого не слiд казати!

Вiвi. Невже ви гадаєте, що пан Пред не знає всiєї правди про мою матiр? (Звертається до Преда). Було б краще, якби ви тодi сказали менi все, пане Преде. Кiнець кiнцем, ви занадто старомоднi з вашою делiкатнiстю.

Пред. Далебi, це ви, панно Ворен, трошки старомоднi з вашими забобонами. Я повинен вам сказати, як художник, який вiрить, що найiнтимнiшi людськi стосунки стоять незрiвнянно вище вiд законiв; хоча я знаю, що ваша мати неодружена жiнка, я через це не поважаю її менше. Я поважаю її бiльше.

Френк (жартiвливо). Браво, браво!

Вiвi (поглядає на нього здивовано). І це все, що ви знаєте?

Пред. Авжеж, це все.

Вiвi. Тодi жоден iз вас не знає нiчого. Вашi догадки — сама невиннiсть порiвняно з дiйснiстю.

Пред (переляканий i обурений, насилу зберiгає ввiчливiсть). Я сподiваюся, що це не так. (З притиском). Я сподiваюся, що не так, панно Ворен. (Френкове обличчя показує, що вiн не роздiляє недовiр’я Преда. З уст Вiвi зривається нетерплячий вигук. Предове лицарство гасне перед їх переконанiстю. Вiн повагом додає). Якщо є щось гiрше, якщо є щось iще, то чи певнi ви, що ми повиннi це знати, панно Ворен?

Вiвi. Я певна, що коли б я мала вiдвагу, то всю решту мого життя я повинна була б вiддати на те, щоб усiм це розповiдати, пекти, картати й ганьбити їх, поки вони не вiдчують i своєї частки в цiй ганьбi, в цiй гидотi, так, як я це вiдчуваю. Я нiчого так не зневажаю, як той гидкий звичай, що захищає цi вчинки, забороняючи жiнцi говорити про них. І проте, я сама не можу вам сказати: цi два ганебнi слова, якi вам скажуть, хто така моя мати, бринять у моїх вухах i ось-ось ладнi зiрватися з язика, але я не можу вимовити їх; мiй iнстинкт дужчий вiд мене. (Вона затуляє лице руками. Обидва чоловiки здивовано переглядаються й потiм дивляться на неї. Вона знов розпачливо пiдводить голову, бере аркуш паперу й перо). Дозвольте менi написати вам одне оповiщення.

Френк. О, вона божевiльна. Чуєте, Вiв, ви божевiльнi. Схаменiться!

Вiвi. Ви повиннi знати. (Пише). Сплачено капiталу: не менше як 40600 фунтiв на рахунковi сера Джорджа Крофтса, баронета; головного акцiонера. Що далi? Я забула. А, пригадую: будинки в Брюсселi, Берлiнi, Вiднi та Будапештi. Комерцiйний директор — панi Ворен. А тепер не забудьмо за її фах: тi два слова. Ось! (Вона штовхає до них папiр). Ой, нi, не читайте, не читайте! (Схоплює його назад i рве на шматки, потiм хапає голову руками й нахиляється обличчям до стола. Френк, який пильно стежив за писанням понад її плечем i широко розплющив очi, виймає з кишенi картку, накреслює пару слiв i мовчки подає Предовi. Той здивовано читає. Френк, повний каяття, нахиляється до Вiвi).

Френк (нiжно шепоче). Люба Вiв, усе гаразд. Я прочитав, що ви написали, Пред теж. Ми розумiємо. І ми, як i перше, вашi щирi друзi. (Вiвi повагом пiдводить голову).

Пред. Ми вашi друзi, панно Ворен. Я заявляю, що такої чудово вiдважної дiвчини, як ви, я ще не бачив. (Цей сентиментальний комплiмент виводить її з забуття. Вона нетерпляче хитає головою й примушує себе пiдвестись, легенько спираючись на стiл).

Френк. Сидiть, Вiв, i заспокойтеся.

Вiвi. Дякую. Не бiйтесь, що я заплачу або зомлiю. Я цього не роблю нiколи. (Вона робить кiлька крокiв до дверей у внутрiшнi кiмнати й зупиняється бiля Преда, щоб сказати). Менi потрiбно буде значно бiльш одваги сказати моїй матерi, що нашi шляхи розiйшлися. Тепер, якщо ви дозволите, я мушу пiти в сусiдню кiмнату трошки причепуритись.

Пред. Може, ми собi пiдемо геть?

Вiвi. Нi, я зараз повернуся. Тiльки на хвилинку. (Вона йде до сусiдньої кiмнати. Пред вiдчиняє їй дверi).

Пред. Яке несподiване вiдкриття! Я, далебi, страшенно розчарувався в Крофтсi.