Розділ «Три неприємні п’єси»

Френк (кидає здивований погляд). Але ж це дивно. Менi здавалося, що нашi вiдносини змiнилися у вашому почуттi й у вашому сумлiннi в ту мить, як та гадина вимовила цi слова.

Вiвi. Нi, це було не так. Я не повiрила йому. Я тiльки бажаю, щоб я могла йому повiрити.

Френк. Як?

Вiвi. Я гадаю, що було б дуже добре, якби мiж нами були братнi вiдносини.

Френк. Ви справдi так гадаєте?

Вiвi. Еге. І тiльки такi вiдносини менi були б приємнi, навiть коли б мiж нами були можливi якiсь iншi. Я так гадаю справдi.

Френк (здiймає брови догори, немов збагнувши нарештi те, чого нiяк не мiг досi зрозумiти, й промовляє iз щирим лицарським почуттям). Люба Вiв, чому ви менi цього не сказали досi? Менi дуже шкода, що я надокучав вам. Я, звiсно, розумiю...

Вiвi (спантеличена). Що ви розумiєте?

Френк. О, я не дурень у звичайному сенсi, а тiльки в умовному, бо робив усе, що мудрi люди вважають за безумство, пiсля того як вони самi досхочу натiшилися з цього безумства. Я розумiю, Вiвiанчику; що я вже не ваш маленький хлопчик. Не лякайтесь, я бiльш нiколи вас так не назву, принаймнi, доки вам не надокучить ваш новий маленький хлопчик, хоч би хто вiн був.

Вiвi. Мiй новий маленький хлопчик!

Френк (переконано). Мусить бути новий маленький хлопчик. Завсiди так буває. На мою думку, iнакше й бути не може.

Вiвi. Ваше щастя, що у вас така думка. (Хтось стукає в дверi).

Френк. Хто це сюди лiзе, кат його бери!

Вiвi. Це Пред. Вiн вiд’їжджає до Італiї й хоче попрощатися. Я просила його завiтати сьогоднi по обiдi. Вiдчинiть йому.

Френк. Ми можемо продовжити нашу розмову по його вiд’їздi до Італiї. Я його пересиджу. (Іде до дверей i вiдчиняє їх). Як ся маєте, Преде? Надзвичайно радий вас бачити. Заходьте. (Увiходить Пред, одягнений для подорожi, в дуже доброму гуморi, захоплений перспективою своєї мандрiвки).

Пред. Як ся маєте, панно Ворен? (Вона сердечно стискає йому руку, хоч деяка сентиментальнiсть його настрою, здається, прикро вражає її). Я їду за годину. Коли б я мiг умовити вас теж поїхати до Італiї.

Вiвi. Нащо?

Пред. Звичайно, щоб натiшитися красою й романтикою житття. (Вiвi, здригнувшись, повертає свого стiльця до столу, нiби робота, що чекає на неї, була для неї втiхою та пiдпорою. Пред сiдає навпроти неї. Френк, поставивши стiльця за спиною Вiвi, недбало й лiниво сiдає, говорячи до Вiвi через своє плече).

Френк. Даремно, Преддi. Вiв — фiлiстер душею. Вона байдужа до моєї романтики й до чар моєї краси.

Вiвi. Пане Преде, кажу вам раз i назавсiди: для мене не iснує анi романтики, анi краси в життi. Життя є те, що воно є. І я готова прийняти його таке, яке воно є.