Розділ «Три неприємні п’єси»

Тренч. Чи не хочете ви сказати, що все його багатство… що всi його прибутки… одержуються таким способом?

Лiкчiз. Усе, до копiйки, пане. (Тренч, вражений, аж мусить сiсти).

Кокен (спiвчутливо на нього позираючи). Ах, любий мiй друже, любов до грошей — ось корiння зла.

Лiкчiз. Так, пане, i ми всi бажали б, щоб дерево з нього зросло в нашому садку.

Кокен (обурений). Пане Лiкчiзе, я до вас не звертався. Я б не хтiв бути з вами суворим, але є щось надто для мене огидне у званнi збирача платнi.

Лiкчiз. Воно не гiрше вiд багатьох iнших. А в мене є дiти.

Кокен. Правдиво; я припускаю це. Але це стосується й нашого друга Сарторiюса. Його любов до дочки є виправдання, — аджеж так, виправдання.

Лiкчiз. Вона — щаслива дочка, пане. Багатьох дочок вигнано на вулицю, щоб вдовольнити його любов до неї. Отакi-то дiловi справи, як бачите, пане. Ну, що ж пане, я сподiваюсь, що тепер ваш приятель замовить за мене слово, бо ж вiн знає, що я невинний.

Тренч (сердито встаючи). Нi, не хочу. Це мерзенна справа з початку до кiнця; i ви не заслуговуєте на краще за те, що допомагали в цьому. Бачив я наслiдки помiж пацiєнтiв лiкарнi, i менi, бува, кров кипiла на думку, що цьому не можна запобiгти.

Лiкчiз (вибухаючи доти стримуваним роздратованням). О, справдi, ласкавий пане! Але ж ви, очевидно, вседно одержите свою частку, коли одружитесь iз панною Бланш. (Люто). Хто з вас гiрший, хтiв би я знати, — я, що здираю грошi, щоб дати притулок своїм дiтям, а чи ви, що витрачаєте цi грошi й намагаєтесь виявити менi свою огиду?

Кокен. Як можна звертатись до джентльмена з такими непристойними зауваженнями, пане Лiчкiзе! Надзвичайно революцiйнi почуття.

Лiкчiз. Може, й так. Але ж Роббiнз-Роу — не школа доброї поведiнки. Позбирали б ви там платню тижнiв зо два — а ви були б бажаним замiсником, якщо мiсце не залишиться за мною, — осьде ви б почули одвертi розмови, так, так!

Кокен (з гiднiстю). Чи ви знаєте, з ким ви говорите, чоловiче добрий?

Лiкчiз (смiливо). Я — бiдний, i цього досить, щоб зробити з мене падлюку. Для мене не iснує жодного спiвчуття, — ви слова для мене не хочете сказати! (Зненацька принижено до Тренча). Тiльки одне слово, паночку. Адже вам це нiчого не коштуватиме. (Сарторiюс, не помiчений, з’являється в дверях). Майте ж почуття до бiдняка.

Тренч. Побоююсь, що своєю сповiддю ви виявили його аж надто мало.

Лiкчiз (знов вибухаючи). Бiльше, принаймнi, нiж ваш дорогоцiнний тесть. Я… (Голос Сарторiюсiв, розлягаючись iз смертельною холоднiстю, паралiзує його).

Сарторiюс. Ви прийдете сюди завтра не пiзнiш десятої, пане Лiкчiзе, щоб закiнчити нашi справи. Я не затримую вас бiльше на сьогоднi. (Лiчкiз, принишклий, виходить серед мертвої тишi. Пiсля неприємної мовчанки Сарторiюс веде далi). Це один з моїх аґентiв, вiрнiше — був; бо я, на жаль, змушений був звiльнити його за багаторазове порушення моїх вказiвок. (Тренч не каже нiчого. Сарторiюс перемагає своє зрушення i прибирає жартiвливого, насмiшкуватого тону, що аж нiяк не пасує до нього, а саме тепер бринить аж надто невiдповiдно). Бланш зараз зiйде сюди, Гаррi. (Тренч здригається). Гадаю, що я вже можу звати вас тепер Гаррi. Що ви скажете про прохiдку садком, пане Кокене? Ми вславленi тут за нашi квiти.

Кокен. Я в захопленнi, мiй любий пане, в захопленнi. Життя тут — iдилiя, справжня iдилiя. Ми саме вели про це розмову.

Сарторiюс (лукаво). Гаррi вирушить за нами разом з Бланш. Вона цю хвилину зiйде сюди.

Тренч (поспiшно). Нi, я не можу зустрiнутись з нею саме зараз.