Розділ «Три неприємні п’єси»

Кокен. Я змушений сказати, що ваше поводження було надто некоректне. Ви завели таємне листування.

Лiкчiз (нишком). Панове…

Тренч, Кокен (повертаючись; вони забули про його присутнiсть). Га?

Лiкчiз (стаючи помiж них дуже принижено, але у смертельнiй тривозi й хапливо). Слухайте, панове. (До Тренча). До вас, пане, я особливо звертаюсь. Чи не замовите ви пановi хоч слiвце за мене? Вiн оце виганяє мене, а в мене четверо дiтей, що чекають вiд мене хлiба. Одне ваше слово, пане, у цей щасливий день могло б привернути його до того, щоб узяти мене назад.

Тренч (збентежений). Але ж бачите, пане Лiкчiзе, я не знаю, як я можу сюди встрявати. Менi, звичайно, дуже шкода.

Кокен. Ясна рiч, ви не можете встрявати. Це була б найгiрша нетактовнiсть.

Лiкчiз. О, панове, ви молодi i ви не знаєте, що означає втрата посади для такого, як я. Що вам зашкодить, як ви допоможете бiднiй людинi? Ось послухайте, як це трапилося, панове. Я тiльки…

Тренч (зворушений, але шукає, як би йому виправдатись за високий тон, якого вiн узяв, щоб уникнути неприємности допомогти йому). Нi, я б не хотiв цього чути. Пробачте менi, але мушу вам сказати одверто, що я не вважаю пана Сарторiюса за людину, здатну чинити поспiшно або жорстоко. Я завжди знав його за людину справедливу й благородну; i я певний, що вiн — кращий суддя в цiй справi, анiж я.

Кокен (цiкаво). Менi здається, що ви мусите вислухати обставини, Гаррi. Це нiчого не зашкодить. У всякому разi, вислухайте обставини.

Лiкчiз. Не варто, пане; це б нiчого не допомогло. Коли я чую, що цю людину звуть справедливою й благородною, тодi, звичайно, не варто й розповiдати.

Тренч (суворо). Якщо ви хочете, щоб я щось для вас зробив, пане Лiкчiзе, то дозвольте вам сказати, що ви обрали для цього поганий спосiб, говорячи погано про пана Сарторiюса.

Лiкчiз. Пане, чи ж я сказав хоч слово проти нього? Я залишаю це вирiшити вашому друговi: чи ж я сказав хоч слово?

Кокен. Вiрно, вiрно. Цiлком вiрно. Будьте справедливi, Гаррi!

Лiкчiз. Зважайте на мої слова, панове: вiн побачить, кого вiн позбувся, коли новий службовець принесе йому комiрне за перший же тиждень. Ви самi побачите рiзницю, докторе Тренчу, коли ви або вашi дiти вiдберете по ньому спадок. Я брав грошi там, де жодний збирач у свiтi не здер би їх. І ось подяка, яку я за це маю. Тож слухайте, панове. Подивiться на цю калитку з грошима на столi. Навряд чи є там бодай один грiш, не взятий вiд голодної дитини, що плаче тепер без хлiба. Та я дiстав цi грошi для нього, я їх здирав, стягав, вимордовував! Я… гляньте, панове, я — людина досить пристосована до такої роботи, але тут єсть грошi, яких i я б не взяв, якби не думка про моїх власних дiтей, доля яких залежить вiд того, чи я його задовольню. І ось вiн виганяє мене за те, що я витратив йому двадцять чотири шилiнґи на те, щоб полагодити сходи, де вже покалiчились три жiнки, сходи, за якi вiн би вiдповiдав перед судом за смертовбивство, якби їх так ще залишити. Вiн i слова не хтiв чути, хоч я ладен був запропонувати повернути йому цi грошi з власної кишенi — так, я зараз готовий це зробити, якщо ви лише згодитесь замовити слово за мене.

Тренч (сповнений жаху). Ви брали грошi, що мусили були нагодувати дiтей, якi конають з голоду! Так вам i треба! Якби я був батьком одного iз цих дiтей, я б вам зробив щось гiрше, нiж вигнати геть. Я б i слова не замовив за спасiння вашої душi, якщо ви її взагалi маєте. Пан Сарторiюс мав рацiю.

Лiкчiз (незважаючи на свою турботу, видивляється на нього iз здивовано-презирливою насмiшкою). Послухайте лишень! Ех, який ви невинний юнак. Ви гадаєте, що вiн вигнав мене, бо я був надто жорстокий? Анi крихти! Вiн це зробив, бо я був не досить жорстокий. Я нiколи не чув од нього, щоб вiн був задоволений; та нi, вiн би не задовольнився й тодi, коли б я з них живцем здер шкiру! Я не кажу, що вiн найгiрший домовласник у Лондонi; вiн би здолав бути гiршим од декого; але вiн не кращий од найгiрших, яких менi доводилось бачити. І все ж,хоч я й кажу так, я — кращий за кращого збирача, з яким йому доводилось мати справу. З його майна я здер бiльше, а витратив менше, нiж повiрив би кожен, хто знає, що iз себе являє це майно. Я знаю, чого я вартий, докторе Тренчу, i сам за себе говоритиму, якщо нiхто бiльш не хоче.

Кокен. А що iз себе являє це майно? Будинки?

Лiкчiз. Будинки з мешканнями внайми потижнево, кiмнатами, пiвкiмнатами — так, i навiть чвертькiмнатами. Це щось незрiвнянне. Як розрахувати на кубiчний метр площi, то, винаймовуючи по кiмнатах, одержуєте вищу платню, анiж за багатi будинки у Парк-Ленi.

Тренч. Сподiваюсь, пан Сарторiюс має небагато подiбних будинкiв, хай би скiльки вони давали.

Лiкчiз. Вiн нiчого iншого не має, пане, i в цьому виявляється його розумнiсть. На кожнi кiлька сотень фунтiв, якi йому випадало зiбрати, вiн скуповував старi будинки, в якi б ви й зазирнути не змогли, не затуливши носа. Вiн має їх у Сент-Джiлсi, має у Мерiлбонi, має у Бетнал-Ґрiнi. Ви погляньте лишень, як вiн живе, i ви побачите, як це йому йде на користь. Так, так, для себе вiн любить низький вiдсоток смертности й пiсковий ґрунт! Пiшли б ви зi мною на Роббiнз-Роу, показав би я вам ґрунт i вiдсоток смертности! І, затямте ви собi, це я роблю, що платня надходить йому так добре. Хай би вiн пiшов сам збирати своє комiрне! Зiбрав би вiн його, аякже!