Розділ «Учень Диявола»

Джудiт. Ти гнiваєшся?

Андерсон. Нi, нi. Ти зробила, як треба; ти зробила, як треба. Бiдолаха, бiдолаха! (З глибоким смутком). Скiнчити на шибеницi таке молоде життя! А потiм вони повели його?

Джудiт (стомлено). Потiм ти опинився тут, а бiльше я не пам’ятаю нiчого. Здається, я знепритомнiла. А тепер попрощаймося, Тонi. Мабуть, я знову втрачу свiдомiсть. О, якби вмерти!

Андерсон. Нi, нi, моя люба. Ти повинна опанувати себе i бути розумною. Нiщо менi не загрожує. Немає жодної небезпеки.

Джудiт (урочисто). Ти йдеш на смерть, Тонi, — на вiрну смерть, якщо Господь допустить, щоб убивали безневинних людей. Вони тебе не пустять до нього; вони заарештують тебе, тiльки-но ти назовеш своє iм’я. Адже ж солдати приходили сюди по тебе.

Андерсон (мов громом вражений). По мене!!! (Кулаки його стискаються, жили на шиї напружуються, обличчя червонiє, мiшки пiд очима набухають гарячою кров’ю; мирна людина зникає, перетворившись на розлюченого, грiзного войовника. Джудiт, як i до того, заглиблена у власнi думки, не дивиться на нього; в очах у неї непохитнiсть — це нiби вiдбиток непохитности Рiчарда).

Джудiт. Вiн пiшов за тебе: вiн вмирає, щоб тебе врятувати. Тому-то вiн пiшов у твоєму сюртуку. Тому-то я поцiлувала його.

Андерсон (вибухаючи). Будь вони проклятi! (Голос його став рiзкий i владний, рухи сповненi грубою силою). Ей, Ессi! Ессi!

Ессi (вбiгаючи). Я тут!

Андерсон (рвучко). Бiжи мерщiй, щодуху бiжи до заїзду. Накажи там осiдлати найдужчого, найбаскiшого коня.

Джудiт пiдводиться, дивиться на нього.

Гнiду кобилу, якщо вона не зморена... i нi хвилинки не зволiкаючи! Бiжи до стайнi та скажи негровi, що я подарую йому срiбного долара, якщо кiнь чекатиме на мене, коли я надiйду, i що я йду слiдом за тобою. Ну, бiжи!

Його енергiя передається Ессi, i вона стрiмголов вилiтає з кiмнати. Вiн хапає свої чоботи, бiжить з ними до стiльця, що коло камiна, починає швидко взуватися.

Джудiт (не вiрячи, що вiн здатний на таке). Ти не йдеш до нього?

Андерсон (взуваючись). Іти до нього? Яка рацiя? (Напружуючись, натягає перший чобiт, бурмотить сам до себе). Я пiду до них, ось куди! (До Джудiт, владно). Дай сюди пiстолети! Вони менi потрiбнi. І грошей! грошей! Менi потрiбнi грошi — всi, якi є в домi! (Бурмочучи, нахиляється, береться за другий чобiт). Ще б пак, для нього було б великою втiхою, аби я телiпався на шибеницi поруч з ним! (Взуває другий чобiт).

Джудiт. То ти його кидаєш напризволяще?

Андерсон. Жiнко, прикуси язика! І давай менi пiстолети! (Вона прямує до шафи, виймає звiдти шкiряний пояс з прикрiпленими до нього двома пiстолетами, порохiвницею, патронташем. Усе це вона кидає на стiл. Потiм, одiмкнувши одну з шухляд, виймає гаманець. Андерсон хапає пояс i, надягаючи його, провадить далi). Якщо вiн у моєму вбраннi став їм за мене, то тепер вони, напевно, приймуть мене за нього! (Застiбає пояс). Чи схожий я на нього?

Джудiт (повертається з гаманцем у руцi). Зовсiм не схожий.

Андерсон (вириває в неї з рук гаманця, висипає на стiл усе, що в ньому є). Гм! Побачимо!

Джудiт (безпорадно сiдає). Може б, менi помолитись? Як ти гадаєш, Тонi?