Розділ «Учень Диявола»

Андерсон (зi стогоном). Хай простить менi господь, що я покинув тебе тут одну з цим негiдником! (Джудiт пригадує все. У розпачi, скрикнувши, вона схоплює його за плечi; зводиться на ноги; вiн пiдводиться разом з нею; нiжно бере її в обiйми). Бiдна моя дитино!

Джудiт (рвучко пригортається до нього). Що менi робити? О Боже, що менi робити?

Андерсон. Заспокойся, заспокойся, моя люба, моя єдина! Це моя провина. Тепер тобi нiчого не загрожує; адже ти не забилася, правда? (Випускає її з обiймiв, щоб побачити, чи вона може сама встояти на ногах). Ну от, усе гаразд. Аби ти була цiла i здорова, все iнше не має значення.

Джудiт. Так, так, так! Я цiла i здорова.

Андерсон. Дякую за це Господу! Ну а тепер (веде її до крiсла i садовить поруч себе) сiдай i вiдпочинь. Ти можеш розказати менi про все завтра. Або (невiрно зрозумiвши її розпач) — ти i зовсiм нiчого не розкажеш, якщо тобi це тяжко. Ну, ну! (Весело). Я заварю тобi свiженького чаю, це пiдкрiпить тебе. (Пiдходить до столу, виливає чай iз чайника у полоскальницю).

Джудiт (напружено). Тонi!

Андерсон. Що, люба?

Джудiт. Чи не здається тобi, що все це нам лише сниться?

Андерсон (озирається на неї, знову охоплений тривогою, але, зовнi спокiйний i веселий, дбайливо заварює свiжий чай). Може i так, моя люба. Але так само тобi може приснитися i чашка чаю.

Джудiт. Нi, облиш, не жартуй! Ти не знаєш!.. (У розпачi затуляє обличчя зчепленими руками).

Андерсон (неспроможний стримуватися далi, пiдходить до неї). Люба моя! Що таке? Я не можу бiльшевитримати, ти повинна сказати менi. В усьому винен я, я був не при розумi, коли довiрився йому.

Джудiт. Нi, не кажи так. Ти не повинен цього казати. Вiн... О, нi, нi! Я не можу. Тонi, не говори до мене. Вiзьми мої руки... обидвi руки. (Вiн, дивуючись, бере її за руки). Примусь мене думати про тебе, а не про нього. Загрожує небезпека, страшна небезпека; вона загрожує тобi, а я не можу примусити себе думати про це, не можу, не можу: мої думки все повертаються до небезпеки, яка загрожує йому. Треба його врятувати... Нi, це тебе треба врятувати. Тебе, тебе, тебе! (Зiскакує з мiсця, нiби хоче щось вчинити, кудись бiгти, скрикує). О Боже, допоможи менi!

Андерсон (лишається сидiти, тримає її за руки, рiшуче i спокiйно). Заспокойся, заспокойся, голубко! Ти наче не при своєму розумi.

Джудiт. Мабуть, так... Не знаю, що робити! Не знаю, що робити! (Випростує свої руки). Я мушу його врятувати. (Вона рвучко кидається до дверей, Андерсон, вкрай схвильований, пiдводиться. Дверi раптом вiдчиняються, i назустрiч їй прожогом вбiгає Ессi, дуже збентежена. Її несподiвана поява так прикро вражає Джудiт, що вона одразу опановує себе. Рiзко i сердито вона питає). Чого тобi?

Ессi. Мене послали до вас.

Андерсон. Хто тебе послав?

Ессi (дивиться на нього так, нiби його присутнiсть дивує її). Ви тут?

Джудiт. Звичайно. Не верзи дурниць, дiвчино!

Андерсон. Тихше, люба, ти її злякаєш. (Став помiж ними). Іди сюди, Ессi. (Вона пiдходить до нього). Хто тебе послав?

Ессi. Дiк. Вiн переказав менi через солдата. Щоб я цю ж мить бiгла сюди i робила те, що звелить мiсiс Андерсон.