Розділ «Учень Диявола»

Годi, годi, годi! Кажу вам, облиште! (Притискає руку до грудей, нiби у нього там рана). Вiн вразив мене в серце тим, що виявив себе мужчиною. Не крайте ж i ви його, виявляючи себе жiнкою! Хiба вiн не навчив вас почувати себе, як i сам вiн, вище вiд моїх образ?

Вона перестає плакати i, трохи взявши себе в руки, дивиться на нього з боязкою цiкавiстю.

Ну от, тепер усе гаразд. (Спiвчутливо). Вам полегшало, правда? (Пiдбадьорюючи, кладе їй руку на плече. Джудiт враз пiдводиться i гордовито, з викликом дивиться на нього. До нього вмить повертається його звичайний глузливий тон). Ну, так воно краще. Ви знову стали сама собою, i Рiчард — теж. А чи не почати нам пити чай, як спокiйна, доброчесна парочка, дожидаючи, коли повернеться ваш чоловiк?

Джудiт (трохи засоромлена). Будь ласка. Я... Менi шкода, що я поводилась так нерозумно. (Нахиляється, щоб узяти з камiна тарiль iз грiнками).

Рiчард. Дуже шкодую — заради вас, — що я такий, який я є. Дозвольте! (Бере в неї тарiль, iде з ним до столу).

Джудiт (йдучи слiдом з чайником). Сiдайте, будь ласка. (Вiн сiдає край столу, ближче до шафи. Бiля нього набiр — тарiлка i нiж. Другий набiр — поруч, але Джудiт сiдає з протилежного кiнця, бiля вогнища, куди посуває до себе i тарiль). Вам з цукром?

Рiчард. Нi, але, прошу, бiльше молока. Дозвольте подати вам грiнки. (Кладе на тарiлку кiлька грiнок i подає їй разом з ножем. Цим вiн виявляє, як добре зрозумiв, що вона не сiла на своє звичайне мiсце, аби бути якнайдалi вiд нього).

Джудiт (зрозумiла це). Дякую. (Подає йому чай). Будь ласка, призволяйтеся.

Рiчард. Спасибi. (Кладе собi грiнку на тарiлку. Вона тим часом наливає собi чаю).

Джудiт (помiтивши, що вiн нiчого не куштує). Вам не подобається? Ви нiчого не їсте.

Рiчард. Адже й ви...

Джудiт (нервово). Я взагалi не люблю чаю. Та, прошу, не звертайте на мене уваги.

Рiчард (замислено озирається). От я думаю... Все це так дивно. Я вiдчуваю, як хороше i мирно у цьому домi. Здається, вiдколи живу, не знав я такого почуття спокою, як оце тепер; а проте я добре розумiю, що нiзащо не змiг би тут жити. Мабуть, домашнiй затишок взагалi не для мене, — така вже моя вдача. Але все це так хороше, у цьому навiть є щось святе! (Замислився на хвилинку, потiм тихенько смiється).

Джудiт (швидко). Чого ви смiєтеся?

Рiчард. Я уявив собi, що якби сюди завiтав хтось стороннiй, вiн вважав би нас за подружжя.

Джудiт (ображено). Ви натякаєте на те, що вiком ви менi бiльше до пари, нiж мiй чоловiк?

Рiчард (здивований з цього несподiваного висновку). Я цього й на думцi не мав! (Знову iронiчно). Бачу я, що й родинне щастя має свiй зворотний бiк.

Джудiт (сердито). Я вважаю за краще мати чоловiка, якого всi шанують, нiж... нiж...

Рiчард. Нiж Учня Диявола. Ви маєте рацiю. Але мабуть, ваше кохання допомагає йому бути хорошим, так само, як ваша ненависть допомагає менi бути поганим.

Джудiт. Мiй чоловiк був дуже добрий до вас. Вiн простив, коли ви ображали його, i намагається врятувати вас. Невже ви не можете пробачити йому, що вiн настiльки кращий за вас? Як ви смiєте принижувати його, ставлячи себе на його мiсце?