Розділ «Дата Туташхіа роман»

Згідно з вашим наказом я стежив за особами, які відвідували в лазареті поручика у відставці С. Р. Андрієвського, і особами, які спілкувалися з персоналом лазарету й згодом відвідали могилу померлого поручика.

Доповідаю, що до смерті п. Андрієвського не надходило ніяких відомостей про перебування в Поті злочинця Туташхіа чи його довіреної особи, зокрема про появу таких у лазареті. Дев’ятого дня після похорону, тобто 28 березня цього року, об одинадцятій годині ранку до сторожа лазарету С. Табагуа прийшов його товариш по чарці, портовий вантажник І. Бібілейшвілі. Ніби між іншим, Бібілейшвілі поцікавився станом здоров’я п. Андрієвського. Дізнавшись про його смерть, Бібілейшвілі спитав про місце поховання поручика. Табагуа докладно описав могилу, після чого, посидівши для годиться, Бібілейшвілі пішов. Табагуа негайно доповів мені про цю зустріч.

Останнім часом у потійських духанах часто називають ім’я Д. Туташхіа, і ми маємо тепер можливість взяти на замітку осіб, які кажуть, що знайомі з Туташхіа або перебувають з ним у близьких стосунках. Серед таких був і названий Бібілейшвілі.

Після того як Бібілейшвілі відвідав Табагуа, я відразу ж наказав стежити за ним і влаштував дві засади на військовому кладовищі. Стеження за Бібілейшвілі не дало ніяких наслідків. Виявилося, що Туташхіа встиг з ним зустрітися до того, як трапилась можливість почати стеження. Бібілейшвілі, який перебуває зараз під арештом, цілком заперечує і факт зустрічі з Туташхіа, і взагалі знайомство з ним. Але те, що Туташхіа прийшов на кладовище і легко знайшов могилу п. Андрієвського, безперечно є наслідком відомостей, що їх сповістив йому Бібілейшвілі, і викриває брехню останнього.

Неподалік від кладовища злочинець Туташхіа з’явився надвечір. Вій ішов, оглядаючи місцевість. У засаді з одного боку залягли фельдфебель Іваницький і поліцейський Шаріа. З другого — вахмістр Стропилін і городовий Махатадзе. Я та дільничний поліцейський Турнава з-за кущів стежили за ходом операції.

Туташхіа не помітив засади й пішов прямо до могили п. Андрієвського. Біля горбика він зупинився на хвильку. Видно, хотів запам’ятати місце — а тут Стропилін закричав «руки вгору», схопився, взяв злочинця на мушку. Те саме зробив і Махатадзе, що стояв за спиною в Туташхіа. Фельдфебель Іваницький вистрілив у повітря і разом з поліцейським Шаріа пішов на Туташхіа. Останній ліг на землю і витяг з-за пояса два маузери; від Стропиліна і Махатадзе його захищала могила, тому він мало звертав на них уваги,— взяв на мушку Іваницького та Шаріа. Іваницький вистрілив з другої зброї, але промахнувся. У відповідь пролунали постріли з протилежного боку. Шаріа скрикнув і, накульгуючи, втік. Знов почулися постріли. Туташхіа повз між могилами й відстрілювався. Іваницького тяжко поранено. Ми з дільничним поліцейським Турнава вчасно підійшли навперейми Туташхіа, але потрапили під рушничний погонь Стропиліна і Махатадзе й залягли. Туташхіа втік, скориставшись метушнею.

Доводжу до вашого відома ще одну подробицю: поліцейський Шаріа каже, що дістав поранення внаслідок пострілу городового Махатадзе. Перевірити цього не можна, оскільки Шаріа поранено навиліт. Я певен, що його поранив Туташхіа. А щодо фельдфебеля Іваницького — у нього з рани витягли кулю маузера.

Розшук злочинця Д. Туташхіа триває. Встановлено стеження за всіма місцями, де він може з’явитися.

Граф Сегеді

...Коли злочинець уникає притягнення до відповідальності, це само собою породжує з часом ланцюг нових злочинів, і чим більше їх назбирується, тим необхіднішою стає ізоляція злочинця. Отак як життя кокотки, життя абрага складається з того, що він вчинив і що стало відоме установам, які здійснюють нагляд; з того, чого не робив, але поговір прикинув йому; з того, нарешті, що вчинив, але що так і не стало відоме. Досьє Туташхіа швидко розрослося й заповнилось такими суперечливими, часом досить сумнівними даними, що, крім службового обов’язку, нас підштовхувала вже професіональна цікавість — що ж і справді вчинив Туташхіа, а що було тільки приписане йому. Мені хотілось зустрітися з Туташхіа віч-на-віч, щоб розгадати його психіку.

Туташхіа за перші чотири роки життя в абрагах — це можна сказати майже з певністю — не залишав меж Грузії. Це давало лам можливість так чи так не спускати його з ока й сподіватися, що рано чи пізно він ускочить в одну із розставлених нами пасток. Такі стосунки з поліцією та жандармерією припали, очевидно, до душі Туташхіа. Почасти це можна пояснити тим, що кожна навіть невелика його удача знаходила серед людей живий відгук, зростала його слава, а це лестило його честолюбності. Існує незаперечна закономірність: доля абрага врешті-решт — або шибениця, або куля переслідувача, або ніж чи отрута зрадника. Але Туташхіа був мабуть, улюбленцем долі, і його життя не підвладне було закономірностям. За чотири роки його перебування в Грузії розшукні установи завербували душ двадцять з тих, кому він довіряв і в кого частенько гостював. Можна припустити, що половина з них попередила Туташхіа про небезпеку; а інших десятьох — це безсумнівно — розкусив він сам і перестав користуватися їхніми послугами. Не раз щастило нам дізнаватись, де і коли він мав з’явитися. У п’яти чи шести випадках він не приходив на те місце, і наряд поліції марно чекав на нього. Був випадок, коли він вислизнув з оточення, забравши при цьому восьмерих коней з поліцейської стайні. Він продав їх в Озургеті туркам. Іншим разом він пробрався в будинок, оточений поліцією, повечеряв собі з господарями й пішов. Я згадую ці пригоди тому, що за час моєї, тривалої служби то був єдиний випадок, коли абраг з незбагненною впертістю грався й бавивсь коли не з шибеницею, то щонайменше з каторгою.

У тисяча вісімсот вісімдесят дев’ятому році Дата Туташхіа зник, не лишивши слідів. Поміж людьми ходило багато різних чуток з цього приводу, але переконливого — нічого. Гадаю, він вважав нас за надто слабких противників, не гідних його уваги. Його цікавість до нас вичерпалася. Гра йому обридла...

Дігва Зазуа

— Чи знав я його? Сказати, що знав,— це нічого не сказати. Бачиш, сліпий я на одне око? А все через нього, через Дату Туташхіа. І в паламарях застряв, тому що сліпий. А так, та ще з моїми руками — бачили б мене тут. Бувало, піду на заробітки — менше сорока-п’ятдесяти червінців не приношу. Бачиш оду?[5] Вся з каштана рублена. І орної землі на ті самі гроші скільки в Джиджихіа купив... У мене яке ремесло? Я клепку тесав. За штуку по дві копійки платили. І гроші добрі, і діло — на славу. В лісі — справжнісінька тобі розкіш. Підійдеш до бука: чистий, рівний, сучечка не знайдеш, струною до неба тягнеться. Коли око призвичаєне, одразу зрозумієш — рубатиметься дерево чи жили в ньому зчепляться, і тоді — капець, замучить. Спочатку скіпку одрубаєш вершків на півтора завдовжки і пальців на три завтовшки. Сокирою цюкнеш — і вона тобі зразу скаже, піде дерево на клепку чи ні. Сам клепки не зробиш, напарник потрібен. Добре, коли з товаришем прийшов, а інакше підручного шукай. Бо пиляти ж удвох треба. Краще, звісно, з дружком.

Восени зібрав я врожай, що продати — продав, що припасти — припас і подався на Кубань, там знав я одну станицю в горах — Баракаєвкою називалася. По цей бік Баракаєвки, ближче до нашого краю, суціль букові ліси; там клепку й тешуть. Селища навкруги невеличкі, в усіх стоять лісоруби-клепкотеси. Зайшлого люду збирається, різного роду й племені,— не злічити. Старожилів там я всіх знав — не один рік туди ходив! Десятник моєму приходу завжди радий — на клепці я зуби стер, отак-то... Прийшов я, значить, знайшов товариша, з козаків. Майстер був — з майстрів майстер, а людина — ще краща. Тільки супряжничали ми з ним недовго. Звалив бідолаху тиф, і помер. Того року мор був страшний, багатьох забрало, а надто із зайшлих, У тамтешніх і житло такс як слід, а засіки — повнісінькі, і худоба своя. Ситого та митого хвороба важче знаходить. Лишивсь я сам. Робітника не знайдеш, людей дуже поменшало. Місцеві до тебе не підуть: сім’ями виходять, ліс, як те сіно, косять, гроші огребом беруть. Вони самі раді тебе робітником найняти.

Та коли прийшов у таку далечінь — не вертатися ж назад! Почав длубатися сам-один. Наморочився, вимучився, хоч утікай. Подумував і справді махнути рукою на все й податися додому. Аж ось тут, у лісі,— Дата Туташхіа. Бачу раз — видирається хтось по схилу, не те що здалеку, зблизька і то ледве впізнав його. Де й поділися гарно пошиті чорні чохи Туташхіа і його породисті жеребці! Не повіриш, пішки плентався, в тридцяти-грошові стоптані чув’яки взутий був.

«Яке лихо до тебе причепилося, Дато?» — спитав я його, а він підходить до мене й усміхається. «Бачу, не до сміху тобі,— кажу.— Що скоїлося з тобою?» — «Нічого такого,— відказує,— треба мені десь притулитися на якийсь час».

Дрантя на ньому було, скажу я тобі, а все одно серед тамтешнього брудного й сірого люду видавався він царевичем. Отакий був гарний, нічого не скажеш! Молодиці, то ті баньки повилуплювали, одірвати не можуть.

Та що говорити! Привів я Дату до десятника, ось, кажу, напарник знайшовся. Дали нам житло на двох, і почали ми працювати. У клепці Дата нічого не петрав, але сокирою орудував метко. Навчився ремесла швидко, а головне, старанний був.

У перший день валяти дерева не довелося — було в мене зрубане, заходилися пиляти його на чурбаки. Поруч рубав дерево Поклонський з сином. Та й товсте ж то було дерево — утрьох не обхопиш! Уже другий день рубали. А Дата все поглядав на них — то висоту, то товщину на око прикидав. І що йому треба було — не бачив, як дерево валяють? Так ні ж, ті дерева, бачиш, були інші й падали інакше, от цікавість його й розбирала. Ну, нарешті здолали Поклонські свого бука. Заскрипів він, затріщав. Дата тріск почув, пилку кинув, обернувся до них і, як стояв на колінах, так і закляк, дивиться, немов зачарований. Бук хитнувся й хряснув на землю. Бачу, Дата з лиця змінився, піт градом, а не ворухнеться. Ось зараз схопиться, І більше я його й не побачу. Не думав, що залишиться. Довго стояв він на колінах, потім витер з обличчя піт рукавом і знову за пилку.