Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Усе при тобі. Тільки як же ти, жінка в самому розквіті, просто цариця, без чоловіка обходишся — просто дивуюся!

— Та годі тобі! — Цуца зніяковіла від компліментів. Оторопіла враз. А трохи помовчавши, сказала: — І як у тебе язик повертається питати таке?.. Терплю, та й годі! А що ж мені робити, як не терпіти? — закінчила вона щиро й сумно.

— Де були його очі, отого Спиридона Сіорідзе? Маючи таку жінку, що шукати? Падлюка він найостанніший... Таких молодців і шукати не треба, котрі захотіли б стати чоловіком отакої жінки. Я сам таких скільки завгодно наберу,— розсипався Чоніа.

Квішиладзевська Цуца сяяла. Вона умлівала від балаканини Чоніа, вона ніяковіла, це одоробло, немов дівчинка.

— Господові богу до нас і діла немає, справедливість його не про нас. Одну тільки насолоду дарував він людині, а в усьому іншому — горе та біда. А в тебе і ту радість господь відібрав, одну-єдину. Та за віщо ж?

— Безталанна я, Чоніа, немає мені щастя,— відповіла Цуца.— Не дав мені бог ні сім’ї, ні домівки.

— Та ти сама на себе біду накликаєш, безглузда ти молодице...— лагідно дорікнув їй Чоніа.— Коли про чоловічу ласку згадуєш, що з тобою буває?

— Що буває? Терплю! Де дінешся? Про корів згадую, про кабана чи про курей, або сад чи поле западуть в голову, про них думаєш-передумаєш — дивись і забудеш про чоловіка. Та не починай ти зі мною про це, чого причепився! — несподівано розсердилася Цуца.

— Е-е-ех! — зітхнув Чоніа.— Оце тобі й справедливість божа!

Він раптом спохмурнів і геть поник, та так сумовито, що мені здалося — ще хвилина, і він заплаче, але він не заплакав, а заговорив душевно і влесливо:

— Теличко ти безгрішна, птахо райська, Цуціко. Хто ж це сказав, що немає бога на небі! Без бога — кому ще послати нас одне до одного? Ось я коло тебе. Обійму, приголублю, і не забути тобі моєї любові ніколи, до могили. Так воно й буде — згадаєш мої слова.

Очі Чоніа паслися на Цуциних грудях. Він підібрався ближче до неї і вже дав був волю рукам, але трохи остерігся. А квішиладзевська Цуца все перекладала й перекладала свої харчі, але так і ждала, що Чоніа ще скаже або дозволить собі. Кошик був уже порожній, Чоніа, видно, зміркував, що більше зволікати не можна, і його рука ящіркою ковзнула по її дорідних грудях. Молодиця одірвалася від кошика і вп’ялася очима в свого спокусника.

— Я сильний, дуже я сильний. Іди до мене. Такого, як я, в тебе й не було ніколи. Сама побачиш! — натякав Чоніа солодкими словами й сипав компліменти.

Цуца розреготалася від душі й, сміючись, спитала:

— Чого тобі треба, Чоніа, скажи бога ради?

Чоніа рвонувся до її губів, але вона взяла його за скроні в свої долоні, і, відкинувши голову, спитала:

— А я ось зараз розтулю рота, вдихну глибше і з повітрям тебе втягну, що тоді робитимеш?

Квішиладзевська Цуца, мабуть, уявила собі цю картину, і так їй стало весело, що в неї від сміху аж сльози потекли. Та сміх притьмом урвався, вона завмерла, вся напружившись, і кинулася на Чоніа з кулаками. Як же вона його гамселила! Лупцювала з усієї сили та ще й приказувала:

— То це ти та моїм чоловікам приятель? З молодицею моїх чоловіків, приятелів своїх, погратися надумав, еге? Ось тобі, та ще разок! Сильний він, ой, який сильний! Усі вдатні хвалитися, пси шолудиві! Очей іще не заплющиш, а вони тікати, сам сатана їх не наздожене! На тобі, та ще, ще одержуй, щоб не забув — якщо вже ви всі такі сильні, сильніших і не бачити нам!

Цуца так оддубасила підопічного мого дядька Мурмана, що я і Дата Туташхіа мало не повискакували з нашої засідки, щоб угамувати розлютовану молодицю.