Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Хвороба та недуга як опадуть, хоч кого здолають. Хіба я тоді такий був!

Молодиця подумала-подумала, хильнула ще скляночку, але Чоніа не дала — надто вже ти кволий, сказала, в чому тільки та душа тримається, звалить тебе з ніг, не дотягнеш моєї ноші до лазарету.

— Ну, то що ж він каже, Спиридон Сіорідзе, де пропадав стільки часу? — спитала.

— А нічого не каже. Мовчить собі. З твого Бесії слово честі взяв, що нічого тобі про нього не скаже.

Запала мовчанка. Чоніа невпинно кутуляв щелепами — жував і глитав. А жінка поринула в свої думки.

— А Бесіа мій скоро додому повернеться? Що лікар каже, коли відпустить?

— Лікар сказав, через два тижні ходитиме, от і прийде.

— Дуже вже ти брехати вдатннй, а такий миршавенький! — здивувалася квішиладзевська Цуца.— Годі, вставай. Перекладу з хурджина в оцей мішок, а ти вже хутенько, а то поки туди доповзеш, та назад, та ще раз сходиш, тим часом і поїзд відійде.

Молодиця швидко переклала з хурджина, ще ковтнула горілки, засунула пляшку в мішок Чоніа й піддала йому на спину.

— Ну, швидше!

Чоніа і впорожні був не ходок, а як він отакий мішок збирався доперти до лазарету,— було незрозуміло. Але жадібність і успішно здійснений задум, видно, додавали йому сил, і він закрокував на диво бадьоро.

— Вимучиться, бідолаха, та бог з ним, зате моїм чоловікам тижнів на два вистачить...— говорила молодиця сама собі.— І де це на світі видано, щоб у однієї молодиці два чоловіки в одному лазареті разом лежали та ще рядочком, га?! — Квішиладзевська Цуца залилася була сміхом, але враз, заткнувши рота кулаком, озирнулася й сказала: — Господи! Як побачить хто — з глузду, скаже, з’їхала молодиця!.. Чоловік — аякже! Він через те на мені оженився, що десятину кукурудзи можу за день виполоти. А ще тому, що молодиця я в тілі і не те що Спиридон, негідник, а хоч який чоловік радий би зі мною переспати, бо молодиця я хоч куди, всі кажуть, та я і без них знаю. А що як і Бесіа до мене через те липне? Звідки їм знати, як молодицю любити? Ну хтось хоч раз додумався... хоч один з них... ну хоч би цукерочку мені купити? Батрачкою я їм люба, биком та волом...— Цуца розридалася, слізьми вмивається, і давай притужувати: — Хай буде проклятий той день, коли народилась я жінкою, тільки й знаєш, що горе терпіти, з біди не вилазиш. Одне слово — жінка! Ще добре, як бог дасть діток, а немає їх — то найпослідущий чоловік за людину тебе не має. Працювати — жінці, виношувати, народжувати дітей і вирощувати їх — жінці. За покійником тужити — і то жінці, а чоловікам що?! Сидить на поминках, дудлить вино — і за те спасибі. На весіллях, поки чоловіки не понапиваються, що з ніг падають,— жінкам сиди й дивися на них. Нап’ється, очі заллє — геть дурнем стає. Та й від тверезого — яка від нього радість? А від п’яного? Додому на собі при, дома він до тебе з кулаками. От якби я була чоловіком! І що б тоді було? Як що? Привела б у господу жінку, народила б вона мені дітей — сама й крутися, а я — живи собі, білим світом радуйся. Ні, їй самій крутитися-мучитися недобре, ні. А я й зовсім не женилася б! — Молодиця змахнула сльози хустинкою, перестала схлипувати.— Не женилася б, і все. Мало жінок на світі, знайшла б, якби лиш схотіла. Пішла б, де оті... з ружжами,— вартівником служила б. Та в мені дев’ять пудів — що, роботи мені не знайшлося б? З моєю постаттю — хоч куди візьмуть! Стривай, стривай... у борці, ось куди треба — в борці! Та я оту дрібноту порозкидала б — тільки рахувати встигай! Симоніку Вачарадзе взяти, борець — сильніших за Симоніку багато знайдеш з-поміж тих, хто в містах боротьбою на хліб заробляє? Не знайдеш! Так отого Симоніку я в Пелагеї на весіллі на собі перла. Мов качан кукурудзи, могла б закинути, куди схотіла б. Навчилася б їхнього ремесла — і ходила б по містах, шукала слави... Ох і дуру в тобі, Цуцо Догонадзе! Ні матері в тебе, ні батька, ні дітей, ні чоловіка. Вітер у голові — та й більш нічого! — І знову заголосила молодиця, приказуючи: — Хоч би брата або сестру бог дав, а то одна як палець на білому світі...

Не буду багато розказувати. Поплакала квішиладзевська Цуца й сама, видно, не помітила, як почала наспівувати стиха, а потім і зовсім змовкла — сон її здолав. Вільхових дров навкруги понакидано, а Цуца спить собі спокійно, і жаль її несказанно.

Дата Туташхіа лежав, одвернувши обличчя, можна було подумати, що він раніше від неї заснув. Я йому ані слова: все одно, поки вони не розійдуться, ми звідси не виберемося. Трохи згодом Туташхіа підвів голову й подав мені знак — наближався Чоніа. Молодиця — не скажеш, що хропла,— не хропіння то було, а сопла вона, і досить голосно. Чоніа схилився над нею і, впевнившись що жінка спить, обмацав порожній хурджин. Нічого не знайшовши, став порпатися в кошику. Жінка заворушилася. Чоніа розігнувся й голосно сказав:

— Уставай, Цуцо, я вже тут!

Вона протерла очі, сіла й заходилася перекладати з кошика в мішок. Чоніа сів собі поруч і втупився в неї, так наче тільки тепер уперше побачив.

— Скільки тобі років, Цуцо? — спитав Чоніа.

— Скільки? Тридцять два. А навіщо тобі?

— Не даси тобі тридцяти двох. Двадцять п’ять — двадцять шість щонайбільше. Дуже ти гарна, молодиця саме в соку!

Вона завмерла й знову заходилася перекладати банки й згортки з кошика в мішок.