Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Коли це було?

— У червні.

Запанувала тиша.

— Ти правду кажеш,— прошепотів Туташхіа й поставив каганця на місце.

Абраг думав. Мірошник помовчав-помовчав та й каже:

— Невірний і хитрий він чоловік, твій брат, Дато-батоно. Стережися його, ой стережися!

— За мною не Мушні ганяється — його начальство за мною назирці ходить, а в нього служба така, змушений робити, що загадують. Мушні розумний чоловік, великий чоловік. Таких, як він, у них два-три, може, знайдеться, не більше. Ти про це повинен пам’ятати. А обережності мені вистачає. І коли смерть моя знайде мене, то не тому, що берігся погано, а тому, що той час долею призначено.

Туташхіа відчинив двері. Кіт плигнув через поріг і побіг навпростець до будинку Ноко Басілая.

— То порода в ньому грає! Ти тільки подивися на цю туташхіївську породу! — мовив Боніа.

Абраг обминув млина, збіг по схилу, перестрибнув через огорожу Бечуні Пертіа. Він навшпиньках піднявся сходами на задвірках і прочинив двері. В коридорі було темно. Абраг пошаргав по стіні, намацав двері, постукав. Зачекав трохи, ніхто не відповідав, і він взявся за ручку. Ззаду ледь чутно рипнула підлога. Туташхіа пішов на звук і припав вухом до дверей, із-за яких долинуло скрипіння. Знову цілковита тиша, але шкірою і нюхом абраг відчував, що за дверима хтось причаївся. Може, чужий? У кінці коридора світліло вікно. Місяця звідси не видно було. Тільки гілки горіха мигтіли сріблом, і далі, де кінчалося подвір’я, поміж фруктових дерев ховалися маленькі пацхи. Він раптом згадав свою череду й бичка Кору, що весь удався в своїх предків і став здоровенним чорним бугаєм з білим яблуком на боці. Кора повертав голубі, каламутні від старості очиська, і абраг, усміхаючись спогадові, милувався бравим бугаєм, який дістався ахалкалацьким молоканам і якого повернула йому зараз його уява.

Він постукав.

— Хто там? — почувся з-за дверей голос Гудуни.

Туташхіа не встиг озватися, як під помостом прокукурікав молодий півень — довго, переривчасто, мабуть, то був перший його спів. Туташхіа зачекав, поки він стих, і сказав неголосно:

— Це я, Дата, відчини!

— Заходь! — трохи зачекавши, відповів хлопець.

Клацнула защіпка.

Дата Туташхіа увійшов, замкнув за собою двері й став коло дверей, роздивляючись Гудуну Пертіа.

Хлопець зачинив щільніше віконницю, підійшов до каміна, розгорнув жар і заходився роздмухувати його. На гостя він навіть не глянув і ходив якось знехотя, наче його змушували.

Дата Туташхіа зосереджено роздивлявся на хлопця з висоти свого зросту. Потім скинув бурку й сказав:

— Я два роки тут не був... Скільки тепер тобі?