Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Це ж треба, що придумав!.. Здолав він мене все-таки,— сказав і замовк від слабості чи просто задумався.— Гудуно, ти матері не кажи, що я приходив і ти стріляв. Пожаліймо її.

Хлопець мовчав.

Уже відчинивши двері, Дата Туташхіа став на порозі, глянув на хлопця й сказав:

— Грошей не бери. Замучать тебе ті гроші, занапастять...— І затнувся. А тоді подумав і додав: — Я знаю, що робити! Мого трупа вони не знайдуть... І грошей ти не одержиш!

Вузьким путівцем абраг пішов у напрямі до моря.

Гуду Пертіа стояв як укопаний, не зводячи зору з дверей. Він опам’ятався від запаху горілого. Обернувся і вп’явся очима у вогонь, що палахкотів у каміні. В голові поступово розпросторювалося, ясніло, і він відчув упевненість, що йому треба усе-все зробити саме так, як велів, виходячи, Дата Туташхіа...

Хлопець схопив бурку, кинув її додолу й затоптав полу, що зайнялася. На підлозі він помітив калюжу крові; приніс ганчірку й відро з водою, гарно змив кров. Пильно все оглянув і ніде не знайшов більше слідів гостя. Згорнув бурку, взяв її під пахву, забрав відро з водою й ганчірку і вийшов з кімнати. Повернувшись, розгорнув головешки, прибив вогонь і сів на ліжко.

Він думав, перебираючи в пам’яті все, з самого початку, ще раз згадав усе по порядку і все зважив.

— Куди ж він пішов уночі!..— сказав він сам собі.

Хлопцеві чомусь спало на думку, що йому неодмінно треба побачити того, до кого прийде Дата Туташхіа. Він схопився, накинув на себе куртку й гайда.

Він вийшов з воріт, став, прислухався до нічної тиші. Ні кроків, ні собака не загавкає, і не чути, щоб хтось ішов,— ніде ані шелесне... Він метнувся праворуч, пробіг кроків тридцять, зупинився й кинувсь у протилежний бік. І перший, і другий напрямок він обирав безтямно, скоряючись тільки чуттю, і був певен, що обирає правильно.

Він уже біг. Часом, щоб відсапатися, йшов повільно. Він пильно дослухався й додивлявся, аби ще здалеку помітити в темряві, як хто йтиме.

Він вибіг на Мікорський узвіз. Звідси прямо, як під шнурок, спускалася до села дорога. Десь на середині схилу дорогу перетинала тінь.

Чи не Туташхіа?..

Хлопець звернув з дороги й пішов поміж кущами. Треба було швидше взнати, чи то абраг і чого він іде. Хлопець вирішив, випередивши його, сховатися біля мікорського місточка. Може, то й не абраг, а хтось інший.

Він дійшов до річки І берегом вийшов до мосту. Тінь, що брела дорогою, була ще далеко. Біля містка, на тому березі, стояла кузня Малакії Нінуа. До кузні була прибудована халупка, де жив коваль. Хлопець вийшов із схованки й припав до задвіркової стіни кузні так, щоб видно було дорогу.

Подорожній ішов повільно й непевною ходою. Він зупинявся, притулявся до дверей і знову плентався далі. У хлопця вже не було сумніву — то Дата Туташхіа.

«Він іде в Мікорі,— майнула йому думка.— До кого ж у Мікорі він іде?..»

Дата Туташхіа звернув до кузні й постукав у вікно до Малакії.

Гудуну завжди дивувало: досить було йому пройти повз кузню, коли йшов до мікорських хлопчаків,— Малакія Нінуа завжди вийде, поговорить і щось подарує йому: то цукерки, то сапку, то пряжку. А що вже підкувати коня чи вола, то за це він зовсім нічого з нього не брав або брав півціни, коли був при тому хтось сторонній...