Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Якщо боїшся, що я вистрілю раніше, від тебе... давай я ляжу на тахту, повернуся обличчям до стіни, а ти стріляй — якраз у спину.

— Я про друге думаю, Дато-батоно...— похитав головою Боніа.

— Про що?

— Тебе надворі твої друзі чекають... Що ж, я сам собі ворог, щоб убити тебе, а потім нехай усе прахом іде... Мені гроші живому потрібні. Ну, вистрілю я, хіба вони мене живого випустять? — Боніа кивнув на двері.

— Ти про мою смерть, як я бачу, думав більше, ніж я,— усміхнувшись, мовив Туташхіа мірошнику:— Але ж не вийде, щоб і мене вбити, і гроші взяти, а щоб люди не дізналися, хто вбив і за скільки. Доля, якої ти боїшся,— зараз вона тобі випаде чи згодом,— однаково від неї не втечеш, раз вона на роду тобі написана. А гроші все одно твоїй сім’ї дістануться — чого ж тобі ще?

— Якщо я живий не лишуся, а моїм дочкам — посаг...— махнув рукою Боніа.

— Ти цих грошей собі хочеш. Дочки тут ні до чого. Але ти й не такий жадібний, щоб заради грошей піти на смертельний ризик. Читав я одну книжку — про піратів. Пірати — це морські розбійники. У них скопичується неймовірне багатство. За ті гроші цілі царства можна купити, а їм усе мало. Вони гасають по всьому світу, грабують і гинуть або вмирають своєю смертю, але це рідко. І прахом ідуть усі їхні бог знає де закопані скарби. Які то люди, як ти думаєш? То люди пристрасті: вони люблять небезпеку і люблять знати, що десь у них — сам чорт знає, в яких океанах, на яких островах — заховані величезні скарби. Вони люблять не самі гроші, а добувати їх вони люблять. Добувати! Коли б вони любили те, що можна за багатство купити, то кинули б усе й пішли б на спочинок. Нехай вони захоплені безглуздою пристрастю, але — пристрастю. Дехто називає ту пристрасть жадібністю, бо жадібність зрозуміліша людям. Ось ти хочеш роздобути грошей, але знаєш, чого тобі для цього бракує? Я вже не кажу про любов до небезпеки. Людина твоєї породи й не може її мати. Тож хоч гроші ти повинен так любити, щоб заради них не боятися небезпеки? Так ти й цього не маєш. Живе в Кутаїсі швець. Звати його Семен Сапкарадзе. Сорок років сидить він у підвалі будинку Аданаіа й шиє чоботи. З цим ремеслом Семен виростив уже шістьох дочок. Усіх повіддавав заміж, усіх прилаштував, а з підвалу не йде й сьогодні. Якби ти був такий самий добрий чоловік, твоїх дочок, Боніа, вирвали б з рук без ніякісінького посагу. Та не для цього я почав розмову і не про те хочу повідати. Якось пошив він мені чоботи. Зважив їх — а вони більше фунта затягли,— і хоч як я, його впрошував, а він мені їх не віддав. У Сапкарадзе жадоба до свого ремесла велика. Це про нього Филимон Табатадзе сказав. Багато хто думає, що любов буває лише до сім’ї, до жінки чи до філейного шашлику. Дивлюсь я на тебе, Боніа,— не любиш ти ні небіжчиків своїх, ні дочок, ні своєї Дзабунії, яку ти довів до того, що вона, як ти сам кажеш, на облізлу сучку тепер схожа. Немає в тебе до них любові, а інакше не став би ти за гроші, одержані за вбивство, викладати кам’яні надгробки, купувати жінці шовк і придбавати дочкам посаг. Коли немає любові, і на вбивство не підеш; коли не любиш батьківщини, то й на ворога рука не здійметься... Але такі, як ти, Боніа, цього все одно не зрозуміють.

Мірошник увесь палав, сидів, увібравши голову між плечі.

— А що ти сам любиш, Дато-батоно, до чого в тебе любов? — скрадливо спитав він.

На це приховане єхидство мірошника Туташхіа й уваги не звернув. А подумавши, мовив:

— Ревна в тебе псина: Ось уже скільки я тут сиджу, а все гавкає. Годі їй, нехай перепочине, а то й голос так можна зірвати,— сказав Туташхіа, підвівся й вийшов надвір.

Дощ перестав, небо проясніло, світив місяць. Абраг затримався на порозі, призвичаївшись до темряви, оглядівся навкруги, ступив кілька кроків униз по схилу...

Коли Туташхіа вернувся, Боніа засипав зерно в кіш. Як рипнули двері, мірошник озирнувся й побачив, що під пахвою в абрага щось ворушиться. Він витрусив у кіш з мішка рештки зерна. Туташхіа пустив додолу кота із шворочкою на задній нозі. Револьвера на підлозі вже не було. Туташхіа глянув на Боніа.

— Я поклав його під голови,— прогугнявив мірошник,— раптом, думаю, прийдуть по тебе, спитають, як та що, треба ж мені сказати, що зброя в мене при собі, що сиджу-очікую. А то, чого доброго, й млина відберуть...

Собака затих.

Кіт струснувся і, пригрівшись у кутку, зажмурився й замуркотів.

— З оцим-о котом ти мене здолав, Дато, і розколов,— сказав Боніа.— Це через кота він так лютував? А я собі думав, він на твоїх товаришів кидається.

— А ти, Боніа, боягуз і хочеш брехнею себе втішити — обвів мене Туташхіа кругом пальця, і не зміг я його вбити! А ти згадай: ти ж спочатку все розказав і благав простити тебе, а вже потім до тебе дійшло, що пес скаженіє. І кіт тут ні до чого, і не для тебе я його приніс. Щоб зрозуміти, що не для добрих справ ти в цьому млині стовбичиш, Соломонової мудрості не треба, а то іще б котів перти в таку далеч.

— А навіщо ж, Дато-батоно, знадобилося, щоб мій пес увесь час гавкав без угаву?!

— На його гавкіт із села хоч хто-небудь та прибіжить. Не може ж бути, щоб тебе самого тут купили. Ніч, спали вони собі спокійнісінько, а почули гавкіт, подумали, чому це мірошників собака розходивсь, може, Туташхіа заявився, засів у кущах і видивляється. Поки собака гавкав, жодного з дому й не вигнав би. Сиділи собі, стискуючи казенні револьвери, і мріяли про п’ять тисяч. А тепер, коли пес замовк, вони вирішили: мабуть, пішов Туташхіа. Боягуз допитливий і до пліток охочий, як молодиця. Вони місця собі не знайдуть, поки по одному не повилазять сюди й не дізнаються, чого це пес гавкав, аж переривався. Шкода, часу в мене немає, а то я лишився б і подививсь на всю ту роту своїми очима. Я йду. На ось п’ять карбованців. Вони тобі згодяться, а більше в мене немає. Всі розтратив.