Розділ «Дата Туташхіа роман»

У Джагаліа мало серце не розірвалося, але що вдієш — підійшов, і геть уже сторопівши.

— Я коня привів, другого такого коня в усій Грузії не знайдеш, його доглядати треба, потрібні добрі руки, вмілі. Ось тобі двадцять п’ять карбованців... бери!

Чи це сон, чи обман, чи жарт усе це, чи вже треба прощатися з дітьми, внуками й усією ріднею... Але руку все ж простяг Джагаліа і, відчувши, як гроші обтягли кишеню, подумав — може, не сон і не глум?

— Отак. Удень його із стайні не виводь. Годуй і напувай як слід. У чистоті тримай. Прийде до тебе від мене чоловік і скаже, кому й коли треба буде цього коня одвести. Будь ласкавий, повтори все, що я тобі сказав.

Абраг змусив Джагаліа затямити також те, що треба буде переказати чоловікові, якому він одведе коня:

— А тепер іди й одведи його в стайню!

Джагаліа від страху ледве ноги тяг. Вийшов Ноко Басілая з мішком, а з нього висовував голову кіт. Він жалібно нявкав, а Джагаліа ніяк не міг утямити, навіщо Туташхіа потрібен сусідський кіт. Коли Ноко повів коня Туташхіа, Мосе Джагаліа подумав собі, що Туташхіа поміняв свого коня на кота. Він мало з розуму не звихнувся від усієї тієї чортівні, і бог знає, що могло б ще запасти в його збуджену голову, якби він знов не почув голосу Туташхіа:

— Не думай, Мосе, що я про твої справи не знаю. Поліція дає тобі три карбованці на місяць, щоб ти запримічав тих, хто вночі приходить до Ноко Басілая. Я тобі це прощаю, але кинь ти це гидотне діло. Навіщо тобі на старості літ совість за троячку продавати? А тепер іди, забирай коня, доглядай його, та й про свою голову не забувай!

Джагаліа повів коня, а Дата побажав Ноко Басілая доброї ночі й пішов.

Те, що Туташхіа ніколи не ввійшов би в будинок, не з’ясувавши спочатку, що робиться в ньому і навколо нього, тим паче що в цьому будинку його двічі обсідали,— щоб додуматися до цього, великого розуму не треба було, та я й не збираюся відносити це на рахунок мудрості Мушні Зарандіа. Несподіванка полягала в тому, що саме цією обставиною Зарандіа й спробував скористатися. Перш ніж попасти до Бечуні Пертіа, Даті Туташхіа треба було розвідати, що відбувається в неї в будинку, а для цього мав постежити за ним звідкись зблизька. На схилі гори, аж над будинком Бечуні Пертіа, стояв невеликий млин. Звісна річ, у цих місцях Туташхіа міг з’явитися тільки вночі. Для розвідки потрібен час. Раз, удруге оглянути околицю — цього мало, треба тут побути, роздивитися як слід. І мірошникового собаку стривожить тривала присутність незнайомої людини, і так чи інакше, а він дасть господареві знати й змусить його насторожитися. Далі все залежало від спритності й кмітливості мірошника, якого підкупив Зарандіа. В ідеальному для Зарандіа випадку мірошник міг би вбити абрага. А в найгіршому разі мірошник мусив устигнути повідомити поліцію, що Туташхіа сидить у Бечуні Пертіа. Шарухіа, власник млина, відмовився б співробітничати з поліцією навіть замолоду, а тепер, коли він уже був зовсім старий, ніяка сила не змусила б його виказати гнану людину. Вербувати його було б намарне, і Зарандіа знайшов інший вихід — він знайшов підхожого чоловіка, якогось Боніа, дав йому п’ятсот карбованців і напутив купити млина в Шарухіа. Боніа добре знав Туташхіа в обличчя. Він привів із собою злющу вівчарку й оселився в млині. Тієї дощової ночі, коли Туташхіа передав Джагаліа коня, закінчувався четвертий місяць життя Боніа в млині.

Пройшовши дванадцять верстов, Туташхіа о третій годині ночі був біля млина. Собака люто розгавкався й розбудив Боніа, він спав на тахті. Кроків за десять від оскаженілої вівчарки Туташхіа ввіткнув у землю гострим кінцем пакіл, витяг з мішка кота із шворкою на нозі, прив’язав його до кілка й подався до млина.

Боніа ще не встиг зміркувати, хто б це міг бути, як увійшов Туташхіа. Господар підніс до обличчя захожому каганця й при його світлі враз упізнав абрага. Револьвер у мірошника лежав під подушкою, та чи то він зрозумів, що так напрямки він не випередить Туташхіа з пострілом, а може, просто розгубився й нічого схожого йому й на думку не спало,— так чи інакше, а добру нагоду він прогавив.

Вівчарка, зачувши кота, ще більше розлютувалася.

Скрегогучи й потріскуючи, крутилися млинові жорна. Туташхіа скинув бурку, знайшов на стіні кілочок і повісив її над головою в Боніа, а той як сидів, так і не підводився з тахти.

— Посунься, Боніа, трохи відпочину,— мовив Туташхіа.

Боніа посунувся до узголів’я. Абраг кивнув у ноги. Боніа пересунувся на другий край тахти, не мовивши ані слова. Лівим стегном Туташхіа відчув якийсь твердий предмет, засунув руку під подушку, витяг звідти новенького револьвера й щиро засміявся; як було не зрадіти від своєї здогадливості. Боніа сповз додолу, зі сльозами благав абрага:

— Дато-батоно, нестатки змусили, узяв гріх на душу! Прости мене, не вбивай, не пусти жінки й дітей з торбами. Я все скажу... Живий буду — вірнішого за мене нікого в цілому світі не знайдеш!..

— Що вірності в тебе хоч відбавляй — це я бачу! — одказав Туташхіа.— Іди сядь на отой ослінчик. Я прийшов не розправлятися з тобою.

— А чого ж ти тоді завітав, Дато-батоно? — спитав Боніа, несміливо всміхнувшись.

— Що тобі обіцяли за мене, Боніа?— теж усміхнувся абраг.