Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Твоєму дядькові й моєму братові вони нічого не зможуть зробити,— сказав Дата.— Я в цьому й так упевнений, та гаразд, подивимося.

Ми обережно визирнули у вікно, і тоді мені по тілу морозом сипнуло. Мою таємницю могли ось-ось витягти на світ божий. Так воно й сталося.

З гурту затриманих, щільно оточених солдатами, виводили по двоє, кожного ретельно обшукували й перевіряли документи. Відпускали майже всіх, а затриманих, одвівши трохи набік, садовили прямо на бруківку. Поблизу крутився наш третій агент. Він шукав нас, бо в метушні загубив і не помітив, як ми пірнули в порожній вагон. Йому не було чого непокоїтися, бо разом з об’єктом стеження, тобто з Датою Туташхіа, зник І агент, тобто я, а все-таки наша доля хвилювала його, і він щохвилини озирався навсібіч. Був у нього, правда, й інший клопіт: мій «дядько» й брат Дати Туташхіа заплутались у сільці, і треба було їх визволяти. Перший етап своєї ролі він провів правильно — стояв і чекав, що зроблять поліцейські. Могли ж і відпустити обох? Тоді не треба було йти до офіцера, який керував операцією, відкриватися йому і, таким чином, порушувати правила конспірації. Правду кажучи, він правильно провів і другий етап, йому ж не могло спасти на думку, що Дата Туташхіа спостерігатиме все це, як на долоні. Вивели разом «дядька» й брата Туташхіа, котрих солдати одразу ж упізнали,— це ті самі, що чинили опір. Солдати швидко обох обмацали — зброї не було, а все ж таки їх відігнали до невеличкої групки найпідозріливіших. Третій агент ще трохи покрутився і, підійшовши до офіцера, який керував операцією, розгорнув перед ним свій документ. Офіцер сам вивів мого «дядька» й перевірив його документи. Вони побалакали й підкликали брата Дати Туташхіа. Офіцер щось його запитав, хлопець щось відповів, і всі троє рушили до виходу.

Дата Туташхіа голосно засміявся, якось пильно подививсь мені в очі. Я й бровою не повів.

— Той чоловік, видно, знає мого дядька.

— Видно, знає,— погодився Дата Туташхіа.

Ми сиділи один проти одного, позирали у вікно й чекали, поки кінчиться той переполох. Я думав про своє, він — про своє, але обидва, мабуть, про одно й те саме. Мене було викрито, але я вирішив нізащо не підтверджувати здогаду Туташхіа, навіть якщо б він спробував це зробити. І разом з тим я подумав, що поліція скоро вже закінчить свою мороку, а що мені тоді робити? Одчепитися від нього? Я не мав права. Зізнатися йому в усьому й іти за ним, поки він сам захоче зі мною розпрощатися? Але зізнатися я теж не мав права.

Ох і дісталося ж тоді моєму батькові! Гарненькими слівцями я згадував його в ті хвилини!

Мені, викритому агентові жандармерії, треба було зараз тремтіти від страху перед Датою Туташхіа. Але — о диво! — нічого такого я не відчував. Щось мені підказувало — не буде зла від цієї людини. А от що думає Дата Туташхіа, що він збирається робити — це питання мене просто-таки діймало зараз. Аж ось поїзд смикнувся й потяг нас у напрямі Молоканського ринку. Оточення вже знімали, але все одно приємно було, що нас везуть від солдатів.

Коли наш вагон порівнявся з Мазутним провулком, поїзд зупинився. Ми оглянули обидва боки залізниці і, не помітивши нічого підозрілого, повискакували з вагона.

— Що ж тепер робитимемо, дядьку Прокопе? — спитав я.— Свою адресу самі знайдете чи вас провести? — насмілився я додати, коли мій вагонний попутник уважно зміряв мене з голови до ніг.

Дата Туташхіа витяг годинника, довго розглядав циферблат і, ще раз зиркнувши на мене, сказав:

— Хочу пройти містом, подивитися, що робиться, взагалі що тут і як. Коли поспішаєш, брате, йди сам. Дорогу я знайду.

— Та ні, поспішати мені немає куди.

— Ну, а коли немає куди, пройдемося разом. Бачиш, як виходить, ми один одному потрібні. Хіба не так? — Дата Туташхіа всміхнувся лукаво, і я зрозумів, що вся моя конспірація цілком і безнадійно провалена.

— Якщо перелізти через оцей мур, вийдемо в місто на вулицю Черкезішвілі,— сказав я.

— Ну, тоді перемахнемо!

Перелазити в цьому місці було ризиковано — якраз на розі вулиці Черкезішвілі та Мазутного провулка міг стояти козачий або поліцейський патруль, І нас неодмінно схопили б. Я пам’ятав, що трохи далі, в напрямі Чугуреті, між цим муром і будинками був довжелезний вузький прохід. Той прохід являв собою вервечку малесеньких дворів, що поприліплювалися до муру з того боку; туди ми й пішли.

— Отут, дядьку Прокопе,— сказав я.— Тут не так небезпечно.

— Нехай буде тут,— сказав Дата Туташхіа і припав вухом до муру.— Якийсь галас по той бік стіни!