Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Ждіть, ще ноги підніму! — Зв’язуватися зараз з ними було даремно, і я додав: — Навіщо дурня корчити, несіть кайдани й не тягніть волинки.

Зраділи як діти, заметушилися, принесли кайдани, наділи мені на ноги й знову замкнули за собою двері.

До вечора просидів я в стайні. А як смеркло, вивели мене звідти безшумно й завели в кабінет Никандро Кіліа. Коли ми йшли сходами, вони й звуку не проронили, тільки шепотіли, боялися, видно, щоб хтось про мій арешт не дізнався. А я вже й сам здогадався, що цю хитрість з теличкою не такий ідіот, як Кіліа, придумав, а хтось великий і мудрий, щоб закрутити мені голову. Але серце підказувало, що мені пощастить вислизнути з їхніх рук. Ти знаєш, серце мене не зрадило. Не тільки сам утік, а й теличку з собою забрав. Ось як закінчилася та оказія, але хто нашу Бочолію вкрав, я й зараз не знаю».

Що там було з ним у поліції і як він звідти вирвався — про те не любив розказувати Дата Туташхіа. Скільки років після того він пробув у абрагах — теж не згадаю тепер точно. Але про цю пригоду з Бочолією Дата розповідав двічі, а може, й тричі, коли був удруге в абрагах.

Никандро Кіліа

Щойно почало смеркати, як у поліцію заявився полковник Сахнов. Мій кабінет — дві кімнати, з’єднані дверима. Зайшов він у ту другу кімнату, що за моїм кабінетом, сів у крісло й наказав:

— Кіліа, приведіть Туташхіа! Підготуйте його як слід. А я вийду до вас тоді, коли знайду за потрібне!

Не треба було мати великого розуму, щоб здогадатися, в яку халепу я вскочив; коли зірветься цей замір, полковник дремене в свій Петербург, а з мене тут три шкури спустять, і в усьому винен буду я. Ну, а на випадок удачі — Сахнов усе собі припише, мені, може, теж щось перепаде, але Мушні облизня вхопить. Правда, Мушні за славою не дуже й ганяється, та все одно не буде він задоволений. Але розумувати не годиться, я маленька людина й мушу виконувати накази полковника Сахнова. А одного наказу я за першим разом не зрозумів: Дата Туташхіа не гімназист же, до чого я повинен його готувати? Так прямо й спитав полковника. І одержав відповідь:

— Всипати йому п’ятнадцять різок!.

— За віщо, пане полковнику?

І на це почув громовий регіт полковника, такий, що аж стіни задвигтіли. Звичайно, безглуздо було питати, хіба я сам не розумію. Та вихопилося мимоволі, бо, коли Дата якось випорсне з наших рук, то до Сахнова він, може, не дотягнеться, а мені й моїм дітям він не простить тих п’ятнадцяти різок. Та я вже цього не пояснював. Вийшов з кімнати й послав поліцейських по Туташхіа.

П’ятнадцять різок? Будь ласка, ради бога. Та людей своїх я теж знав як облуплених. Хто з них зважиться підняти руку на Дату? Є в мене один дурень Мангіа — другого такого дурня не знайдеш на землі, але й він змикитить, що кожен удар, завданий Даті, коштуватиме смерті. Скільки ударів — стільки смертей.

Привели Туташхіа. Стоїть і дивиться на мене, ані слова не кажучи. Хіба зрозумієш, що він, негідник отакий, задумав.

— Покласти! — наказав я своїм людям.

П’ятеро поліцейських накинулися на Туташхіа. Але кожен одразу ж дістав од нього по стусану, як по цукерочці,— кому куди попало,— і мої люди завмерли, як на параді.

— Покласти! — закричав я з усієї сиди.

— Не підходьте близько,— спокійно сказав Туташхіа, подивився на різки, сам горілиць ліг на підлогу і сказав моїм людям:— Ти — Сабагуа, ти — Толуа, ти — Мангіа, ти — Чилоріа, а ти — Габісоніа...

— Починайте!..— наказав я.— Щоб кожен ударив тричі. От і буде п’ятнадцять!

Стали бити, та не дуже старалися: замахувалися, правда, так, що різки аж свистіли в повітрі, а били помаленьку, зовсім не так, як належало бити. Лежав абраг непорушно, дивився прямо у вічі мені, жодного слова не промовив, жодного звуку.

І раптом відчиняються двері, і на порозі стає полковник Сахнов, та з таким криком, паче б’ють його, а не безмовного Дату Туташхіа: