Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Доброго ранку!

— Ви знаєте,— каже одна,— з поліції чоловік приходив у село, ви чули ж, мабуть, що він казав?

— А що казав той чоловік? — випередила мене Еле.

— Казав, що злодія поліція затримала і якусь теличку від нього забрали. Якщо, мовляв, хтось з вашого села постраждав, нехай у поліцію прийде, прикмети телички назве й забере її.

— А якої масті та теличка, він не казав? Скільки їй, не казав? — спитала Еле.

Чого тільки жінці не спаде на думку!

— Ні, не казав, Еле,— відповіла сусідка, і довго ще кудкудакали вони про те, чи міг чоловік з поліції сказати, яка на вигляд та теличка, чи не міг.

Жінки з хмизом пішли, а Еле торочила своє:

— То наша Бочолія, чує моя душа!

Прийшли ми додому, і став я прикидати, чи могла попасти наша теличка в поліцію і чого їй там, власне, треба. Але ні до яких хитромудрощів не міг додуматись. Не вкрали ж вони Бочолію для того, щоб мене заманити?.. Якби схотіли, вони б і так могли мене заарештувати. Що в них, солдатів не вистачає чи козаків?! Документ про помилування завжди при мені. Не може ж кавказький намісник з доброго дива скасувати своє рішення? Тисячу разів я все зважив, зміряв і нічого підозріливого не знайшов. Але, як то кажуть, чоловік рядить, а бог сміється — хіба не могло трапитися й мені такого! Та все ж вирішив: хоч моя теличка, хоч не моя,— все одно в поліцію я не піду! І ніяка сила не зрушить мене з цього місця. Нізащо! Але знаєте, що буває, коли жінка причепиться до тебе, як реп’ях, та ще коли до того ж вона — твоя сестра, що все життя молилася за тебе, а сльози, пролиті нею через тебе, ні в якому глечику не вмістяться,— ніякий молодець тоді не встоїть, це я вам точно кажу. А Еле не вгавала: іди та й іди, я знаю, каже, що то наша Бочолія в поліції. Якщо ми втратимо Бочолію, знову занепаде наш дім, наша сім’я, у нас ніколи не буде нашої худоби. Чого тільки я не обіцяв їй, як не вмовляв. Вигадав навіть, що порода нашої худоби переводиться, що мені вона вже не подобається, ось візьму й куплю десять теличок іншої породи... Еле так і накинулась на мої слова. Тоді я давай відступати й запропонував, що поїду в Ахалкалакі й привезу теличок з нашого старого табуна, якого Хацаціа продав молоканам. А у відповідь тільки — ні та й ні. Ніхто не замінить їй Бочолії — от і все! Кінець кінцем посварилися ми з нею. За цілий вечір І слова не сказали одне одному. Встав я на другий ранок — де ж це моя Еле? Розпитав сусідів; кажуть, пішла пішки в поліцію по телятко. А дорога — сорок верстов туди та сорок назад. Спочатку розсердився — нехай іде, навчиться уму-розуму. Та жаль її стало. Осідлав я коня й поскакав. Наздогнав її вже далеко за селом. Благав, просив, ледве вмовив повернутися, а сам,— що вдієш,— поскакав у повітове наше містечко. Усе ж таки був задоволений, що бідолашній Еле не доведеться до поліції ходити, принижуватися перед ними. Ні про який обман я дорогою й гадки не мав. Кінь у мене добрий, і було ще далеко до вечора, коли я під’їхав до поліцейського участку. Зіскочив з коня, прив’язав його до дерева і ввійшов у двір. Двір — просторий, з усіх чотирьох боків високим парканом і будівлями оточений. Поліцмейстер, я знав, на другому поверсі сидів. Підійшов я ближче до його балкона й гукнув:

— Никандро Кіліа, виглянь на хвилинку, діло є до тебе!

Вийшов він на балкон, перехилився через поручні:

— Здрастуй, Дато Туташхіа!— Ще й усміхається, паскудна пика! — Чого це ти блигом світа провідати нас прийшов? Скоїлося щось у тебе? Чи скривдив хто ненароком?

— Здрастуй, Никандро... Украдене теля, кажуть, у вас є. Чи не моє, перевірити хочу!

Мало з реготу не задихнувся Кіліа:

— У Мегрелії в тебе вкрали?!

— Украли! — і самому смішно стало.

А Кіліа посміявся та й питає:

— Коли в тебе вкрали?

— Чотири дні тому.