Розділ «Дата Туташхіа роман»

Від чого залежить доля маленької людини — хто може вгадати! Сильний винен, а слабому — голову з плечей, ви ж бачили, як це буває? Та й сама людина може в таку пастку попасти, що ніякий мудрець не допоможе вирватися. Маленька людина мусить же виконувати те, що загадує сильна, що велить хазяїн? Цього ніхто не заперечуватиме. А коли хазяїн хоче, щоб вона робила нечестиві діла,— і вона втратить службу й пустить сім’ю з торбами, якщо посміє відмовитися? Як тоді бути маленькій людині? А так, як це зробив я, коли мене прогнали з посади начальника митниці. Цілий рік я жив без жалування, а потім ті самі люди, які позбавили мене служби, дали мені посаду поліцмейстера. Як я добився цього? Тільки пошаною й повагою начальства. Начальник повинен розуміти твою вдячність, вважати, що ти людина порядна, покірна й добре вихована, але цього не досить — треба, щоб начальство трошечки й побоювалося тебе. Треба щось тримати за пазухою, таємничку якусь, щоб начальник боявся розголошення її. Діло делікатне, без досвіду й знання нічого в тебе не вийде! Не думайте, що я забалакався, забув, про що повів мову. Пам’ятаю, що про Мушні Зарандіа. Про нього й буде розмова.

Якось одержав я з Тифліса депешу, а в ній розпорядження — вивідати й повідомити, чи зустрічається Мушні Зарандіа з Датою Туташхіа і в яких стосунках вони перебувають. А про що там дізнаватися, коли вони двоюрідні брати! А ще загадано мені було з’ясувати, як поводився Мушні Зарандіа в нашому акцизі всі п’ять років, поки служив, і чи не водиться за ним якихось протизаконних справ. Що стала б робити недосвідчена людина? Чиновник без досвіду розслідував би все, написав відповідь, і — кінець, як той казав, діло хвалить! А для мене кінець не хвалить діла, а тільки починає. Хіба можна козирну карту втрачати, коли вона сама тобі до рук потрапила?.. Тут так: хоч виграв, хоч програв. Що я знав пречудово? Що Мушні Зарандіа заради казенних справ хоч на шибеницю поліз би, був хворобливо чесний, а з братом своїм двоюрідним Датою Туташхіа не бачився ніколи. Який же я поліцмейстер Никандро Кіліа, щоб цього не знати! Та були в мене й свої міркування... Кажуть, що по теляті можна майбутнього бика вгадати, так ото і я достеменно був певен — бути Мушні Зарандіа великою людиною. А хіба погано, погодьтеся самі, щоб така людина страх перед тобою зачаїла, колись страх той ще й як знадобитися може.

Мушні одного разу виловив у нас усіх контрабандистів і покидав їх у в’язницю, а з ними разом і тих їхніх дружків, які пропонували йому десять тисяч карбованців за їх визволення. Після цього прийшли до нього два євреї — їхній брат теж сидів у в’язниці — і пообіцяли великі гроші за те, щоб він виручив їхнього брата. Мушні грошей не взяв і євреїв присоромив, сказавши: «Братові вашому дадуть рік, щонайбільше — два, не викидайте на вітер грошей і не пропонуйте мені порушувати закон!» З тим і пішли ті євреї. А в Сухумі тоді один ювелір жив — Доментій Руруа його звали, так вони в нього діамантові сережки за п’ять тисяч купили і, щоб не знав Мушні, його жінці подарували й попросили, щоб вона за їхнього брата якось ненароком заступилася, хоч би слівце закинула, то й за те спасибі. Я дізнався про це, намотав собі на вуса й замовк.

Минав час. А коли одержав я те розпорядження, про яке вже вам казав, усе, як є, перевірив, але нічого з того, що могло нашкодити Мушні, виявити не зміг. Написавши донесення про все те, не відіслав його, а почав длубатися в історії з діамантами. Але длубався навмисне так, щоб до Мушні Зарандіа в Кутаїсі про те доповзло. Доповзти доповзло, а він не відгукується, наче води в рота набрав, наче це його й не стосується. Та недовго так тривало. Захотів усе-таки зі мною побачитися. Поїхав я до нього, а він каже: «Запам’ятай, що нічого незаконного я не робив. Гляди не помилися». А мені тільки цього й треба було. Натякнув йому, що мовчатиму, але що ювелір Доментій Руруа при цьому живий-живісінький, ті два євреї — теж, а твоя дурна жінка у тебе дома сидить і сережки ті в неї в скрині лежать. Звісна річ, прямо так не сказав, бо хто ж про такі речі вголос говоритиме, але дав йому зрозуміти, що знаю про це.

А потім у Тифліс поїхав і своє донесення начальству вручив, а усно про діаманти додав, пояснивши, що писати про це не писав, люди про це подейкували, а доказів поки що немає... Щоб потім не дорікнули: мовляв, знав, а не сказав. Не відомо ще, як усе повернеться; якщо справі цій судитиметься просунутись далі, я завжди зможу сказати: я ж говорив вам, а ви до мене не прислухалися... Але знаєте, що мені сказали? Аджарці, мовляв, Мушні Зарандіа хабара десять тисяч підсовували, а він не взяв, то чи став би він потім через якісь там сережки руки бруднити! Я вже не сперечався, що правда, то правда. Але був вельми задоволений, бо ж такого чоловіка в тенета свої спіймав. От як спіткнуся я тепер де-небудь, він неодмінно мені руку подасть, виходу в нього не буде іншого!.. Але, скажу вам наперед, усе інакше вийшло. Мушні Зарандіа в усьому перехитрив мене, отакою виявився людиною. Якось викликав мене Мушні Зарандіа до себе, тепер уже в Тифліс. Тільки-но я увійшов, він звелів подати список людей, що сиділи в мене у в’язниці. Написав я йому той список. У в’язниці на той час було шестеро. Почав він про кожного розпитувати, хто за що сидить і на що здатний. А надто вподобав він дрібного злодюжку Матаріа, який разом з Хазава, таким самим, як він, шакалом, у Цаленджисі козу вкрав. Я їх обох у поліції тримав. Чому Мушні того дурня обрав, про це я тільки наприкінці взнав. А поки що він нібито про інше заговорив і зовсім мене з колії вибив. Зразу взяв бика за роги.

— Ти,— сказав Зарандіа,— повинен захопити Дату Туташхіа. Але так, щоб арешт його хоч на два дні таємницею лишався. Нишком треба все зробити!

Звичайно, із своєю людиною, якщо вона навіть високо сидить, треба вміти так розмовляти, щоб вона пам’ятала завжди, що вона для тебе своя людина, інакше ніякої користі тобі від неї не буде. Після тих сережок я з Мушні такий собі грубуватий панібратський тон обрав, а втім, скажу вам відверто, і він на цей тон ішов і охоче його підтримував.

— Нічого собі, Мушні-батоно! — вигукнув я.— Хто ж підклав тобі таку свиню?

Сидить він, не відповідає. А я його знов питаю:

— Це ж ти добився, щоб його помилували! Навіщо ж нам його тепер хапати! Та ще так, щоб усе було шито-крито і ніхто не дізнався, що то твій двоюрідний брат Дата Туташхіа?! Якби могли, то спіймали б раніше, нехай би з галасом і стріляниною! А тепер, коли він сидить у себе дома, кому ж це до снаги, та так, щоб він і вистрілити не встиг! Ну, а якщо вистрілить раз, то вистрілить і вдруге, а потім і втретє. І закінчиться так, як кінчалося завжди з ним у таких оказіях...

Мушні Зарандіа підняв руку, перебиваючи мене:

— Давай усе-таки говорити про діло! Так ось, отого Матаріа ти повинен випустити з в’язниці. І з однією умовою: щоб він викрав у Дати Туташхіа чорне теля й пригнав до тебе в поліцію. Дай йому великий лантух, нехай запхне його в лантух і так до тебе пре. Обіцяй, що звільниш його. І якщо він украде теля, то й справді відпусти, його на всі чотири боки, а справу його закрий. Такий Матаріа далеко від тебе не втече — поцупить якусь індичку й знову до вас повернеться, тоді й козу йому можеш пригадати. Май на увазі, що з Петербурга приїхав полковник Сахнов. Ми з ним разом у Поті в готелі чекатимемо. А ти дай нам знати, коли теля в поліції буде. Потім пошли людину по селах, нехай розказує, що злодія спіймали, теля в нього відібрали, нехай хазяїн, мовляв, у поліцію прийде. Дата Туташхіа, так я думаю, по своє теля неодмінно прийде! Ти впусти його в стайню, де теля стоятиме, двері знадвору замкни і зразу посилай людину в Поті з тією вісткою. Тримай Туташхіа в стайні, поки не смеркне, а потім переведи до свого кабінету. Нехай сидить там, поки полковник Сахнов з Поті приїде. Що далі — то вже полковникова справа. Тільки, дивись, якщо переплутаєш, не сумнівайся, будеш ти тоді городовим. Ось поки що і все, що тобі треба зробити.

Довго ми з ним того дня проговорили. Він відпускати мене не хотів, усе повчав, як поводитися за різних обставин тієї справи. А потім змусив, як папугу, повторити, що він говорив, назубок усе визубрити. І поки не переконався, що домігся свого, не дозволяв іти.

Після того сів я в поїзд і поїхав додому. І зразу ж — до себе в поліцію. Наказав, щоб привели швидше того Матаріа. Можете мені повірити, такого тупоголового я ще в житті не зустрічав,— мало не збожеволів я, поки втовкмачив тому дурню, що від нього вимагається. З гріхом пополам, здається, нарешті пощастило це зробити. З якої череди треба було вкрасти чорне теля, він знав, звісно, а чиє теля — уявлення не мав.

Через дві доби вночі притяг він нарешті теля. А в мене, ясна річ, в тому селі була своя людина, і від неї я взнав, що в Туташхіа теля вкрали. Дав я нашому злодієві п’ять карбованців і сказав, щоб він ішов собі. А Матаріа тупцяє на одному місці, ніби хоче щось сказати, а сміливості не вистачає.

— Іди,— кажу я,— далі од гріха, а то знову в льох закину, сидітимеш там.

Матаріа, видно, злякався, заторохтів щось на весь голос, хоч вуха затикай. Разів три повторив, поки я розібрав, що він говорить: у мене, каже, є на прикметі ще одне чорне теля, теж з білою латкою на боці. Украду я його для вас, а ви, Никандро-батоно, за це мого дружка Хазава теж випустите.

Прогнав я геть того пса шолудивого. А потім послав людину в Поті повідомити Сахнова й Зарандіа, що теля в поліції. А наступного дня, як сніг на голову, завітав до нас сам полковник Сахнов. Ніби ми так не домовлялися, ніби приїхати він мав тільки тоді, коли Дата Туташхіа сидітиме в мене у стайні. Зважився я йому про це сказати, а він мені на те:

— Не будьте таким розумником, Кіліа!

А таки й справді. Не діло маленькій людині втручатися в плани петербурзького полковника. Я змовк і послав людину нагору — по селах...