Розділ «Дата Туташхіа роман»

Згадайте, пані Нано, що було по тому. Усі, звичайно, вирішили, що ви залишилися самотні, і почали крутитися навколо вас, усе оте вельможне панство —і Багратіані, і Дадіані, і Гуріелі. І кожен з них, змагаючись один з одним, намагався полонити вас, розважити й звабити. Сьогодні всі вони, я гадаю, позасмучувалися, бо жоден з них не завоював пальми першості, не добився успіху і перемоги. Та хіба могли вони глянути на вас так, як дивився із свого кутка я, і оцінити з почуттям глибокої пошани, як чудово трималися ви серед тих вельмож. Та пліткарі зразу ж витлумачили це по-своєму; Елісо Церетелі, навмисне підвищивши голос так, щоб усі кругом неї почули, спитала мене: «Як ви домоглися, що ця чарівна жінка й поглянути боїться на інших чоловіків?» — і голосно засміялася. Я відповів байдуже, що вона помиляється, а нас з вами нічого не зв’язує, крім вашої гостинності. До цього ми розмовляли про лазів, і Елісо Церетелі трималася надзвичайно грайливо, а після моєї відповіді і геть почала кокетувати на відчай. Я став підігравати їй — нехай усі бачать, що я упадаю за цією жінкою, а Мано Тавкелішвілі тут ні до чого. Цього я хотів. А коли нас запросили до столу й Елісо Церетелі запропонувала мені сісти поруч неї, то я згодився. І просидів так до самого кінця. Коли ми виходили з зали, хтось голосно сказав: «Заберуть нашу Елісо в Лазистан!» Це долинуло, звичайно, і до вас, пані Нано. Отож я поводився так, щоб злі плітки й поганий поговір не затьмарили вашого імені. Хіба не правда?

Начебто й правда... А разом з тим: «Ти поводився недостойно, лазе!» І це правда, і королеву справді було ображено!.. Я, здається, зрозумів, у чому річ, і, тому що нам не дев’ятнадцять років, повинен написати й про це.

Пані Нано, ви — вогонь, і ваше бажання представити громаді Арзнева Мускіа вашим лицарем було спалахом цього вогню. Ваше прекрасне, сповнене благородства серце веліло вам принести в жертву нашу жіночу честь для того, щоб на долю Дати Туташхіа випав ще один щасливий вечір. Та холод кам’яної душі моєї не дозволяє мені піддаватися спокусам простих радощів життя. Я відлюдник і заприсягся не чекати вдячності за свої молитви, а одержувати винагороду лише за виконаний обов’язок.

Ви хотіли піднести мені подарунок. Я не прийняв його. І винен у тому, що не знайшов кращого способу, щоб його не прийняти. Нехай королева вибачить мені. Покладаю надію на її доброту й великодушність.

Покараний вами раб — Д. Т.

Ех, лазе! Причина в тому, що я жінка, а ти — чоловік. Отому до одного епізоду ми підібрали різні ключі.

Знаєш, про що я мріяла того вечора? Щоб найблагородніший з-поміж лицарів завжди був поруч мене і щоб йому, як і мені, була від цього радість. Ось і все. Хіба думала я про заздрість? Ніхто ж не дізнається ніколи, що ти не лазький дворянин, а Дата Туташхіа. Звичайно, може, мене вів і незлий мій гонор, та найбільше, повір, мені хотілося, щоб тобі було добре. Хіба заради цього не варто пожертвувати своїм добрим ім’ям і честю? Жінка завжди на це готова.

Ти став на захист мене... Не задля того, щоб зажити слави благородного лицаря, я знаю. Справді, хто міг здогадатися, що тобі важко було залишити мене й провести вечір з Елісо Церетелі? Ти виконав свій обов’язок і дістав своє духовне задоволення. Цьому легко принести в жертву «просту радість», як ти назвав перебування зі мною. Така вдача в чоловіка.

Таємниця моєї жіночої природи була недоступна тобі, як і твоя — мені. Що вдієш, коли ми зустрілися, як два протилежні полюси! Але примирити їх і з’єднати може тільки бог. Так заведено вважати в філософії. Бог для мене — добро і любов. І коли добро здатне знайти в людині свій найдосконаліший вияв, то такою людиною є ти... У всякому разі наближаєшся.

І твоя правда, звичайно, а не моя, принаймні якщо судити про твій вчинок за результатами. На тому вечорі я думала не лише про тебе, а й про себе. Ти ні в чому не винен. Винен тільки спалах полум’я!

Вибач мені!

Я ще раз перечитала свого листа... Може, й справді було б краще, якби нам обом було по дев’ятнадцять років?

Н.

P. S, Іраклій має тебе за друга, і негарно, мені здається, що він не знає, хто ти. Треба хоча б натякнути. Якщо ти згодний зі мною, то сьогодні в ресторані у Гогі дай мені знак,— я щось придумаю.

Коли хто-небудь, пані Нано, бачить нас разом, дивуючись і заздрячи, як це поруч такого бродяги може бути така вродлива жінка, то ви, звичайно, погодьтеся, що радість того «бродяги» — просто радість. Я це й хотів сказати, коли писав вам. Може, я сказав неточно, в цьому винна моя погана грузинська мова.

Те, що сталося вчора в Гогі, була необачність, ви правду кажете, але з такими людьми, як Шалітурі, інакше й не можна триматися. Вони завжди пнуться сісти вам на голову. Я знаю, зовсім їх не виправиш. Але уроки, на зразок учорашнього, дадуть якусь користь — іншим разом Вахтанг Шалітурі не буде таким нахабою, повірте мені.

Коли ви сказали в екіпажі: «Лазе, я знаю, хто ти»,— Іраклій насторожився. Вій і раніше, безперечно, мав якусь підозру, надто багато круг нього чудових збігів, але звести все в один вузол без нашої допомоги він не зможе. Чи не краще сказати йому все прямо? Ви придумали ту фразу, щоб наштовхнути його як друга на правильний шлях, а вийшло так, що ми завдали йому ще більшу головоломку. Це моя провина, і мені неважко виправити її. Просто розповісти все, як є. Коли я подав вам знак у ресторані, я думав саме про це. Але не вийшло!

І все-таки, що ж краще — відкритися чи мовчати?

Ви знаєте, в таких випадках взагалі треба мовчати. Для нього самого краще, щоб він нічого не знав. Тоді, скажімо, якщо я попаду до рук поліції, то він пі в чому не винен. Він не порушив закону, не став співучасником. Він не відповідає за мене. А якщо йому відомо все, то так чи так, а його примусять зізнатися в цьому. Природно, наша угода втратить свою силу, і хто знає, що буде з ним потім. Звичайно, простіше не казати. Але... вирішуйте ви, пані Нано, як ви скажете, так і буде.

Ви знаєте, мені виповнилося шістнадцять років, коли я вступив у самостійне життя. Уже в сімнадцять років я мав чималий досвід зрілих спостережень. А в вісімнадцять зрозумів, що будь-яка жінка в стосунках з будь-яким мужчиною завжди буває духовно пригнічена. Її кохання супроводжується тисячею страхів. Вони терзають її й мучать. І найголовніший страх — втратити коханого чоловіка. Звичайно, це трапляється іноді й з чоловіками, але страждають вони через це значно менше. І ось, коли я в цьому переконався, спілкування з жінками ставало для мене дедалі важчим, Я не міг бути впевненим у собі, і мене лякало, що я не зможу лишатися вірним до краю, що я охолону, збайдужію, а її через мене не полишатиме вічна гризота. За все своє життя я не написав жодного любовного листа. Але наше листування змусило мене озирнутися назад і уявити, що було б, якби я зустрів вас у дев’ятнадцять років, якого листа я вам написав би тоді. Виявилося, лист той був би такий: