Розділ «Дата Туташхіа роман»

Дата Туташхіа відгукнувся не зразу, якийсь час він сидів, згорбившись і перебираючи чотки. Потім запитливо подивився на Нано, ніби бажаючи пропустити її поперед себе...

— Говори, Дато. Я потім...— тихо відповіла йому Нано.

Дата Туташхіа ще трохи помовчав, потім розвів руками так, наче відштовхував думки й слова, що ладні були зірватися з його вуст. Після цього він витяг цигарку, збираючись закурити, але не закурив і відклав її набік, теж мовчки, немов вагався, чи варто йому починати.

— Ваша ясновельможність,— нарешті заговорив він.— Життя зробило мене великим скептиком, я перестав розрізняти, де правда, де брехня, перестав вірити тому, чому, може, й слід було вірити. А колись же я був довірливий, як ягня, і ладен був вступити в бій з людиною, яка говорила, що на землі панує підступність. Я не хотів би образити вас, але не можу не сказати, що ви прийшли сюди з іншою метою, не для того, щоб обговорювати те, що ми обговорюємо але дві години. І хоч мета ваша повита для мене туманом, мені ясно лише одне: ви — доброзичливий і благородний, а коли так, ви не могли прийти сюди не з добром і миром. У це я вірю! І мені годиться тільки подякувати вам, ваша ясновельможність, і низько вклонитися! Добро завжди лишається добром, а хороша людина — хорошою людиною. І людям вони завжди будуть потрібні. Але ви хочете почути, що я думаю... Вам це цікаво, хоч я й не знаю чому. І я не маю права відмовитися, я повинен прийняти ваше прохання, це обов’язок чемності й взаємної приязні. Але, відверто кажучи, мені чомусь важко це зробити.— Туташхіа налив вина, всміхаючись, підняв свій келех: — Алаверди до вас, ваша ясновельможність! Сподіваюся, ви приймете мій тост?

— З приємністю! — відповів граф Сегеді й теж узяв келех у руку.

— Колись давно,— сказав Туташхіа,— в Кутаїсі один мій друг затяг мене в духан. Там до нашого столика підсіло ще троє знайомих, і почалася шалена гульба. Чаша була стопудова, і випити її було нелегко. І коли тамада виголосив черговий тост, один з тих, що сиділи за нашим столом,— звали його Датіко,— раптом відмовився пити. Тоді його друг Салуквадзе почав його вмовляти: що тобі, брате? Чому ти не п’єш? «Не можу більше пити, сили вже немає, важко дуже»,— відповів Датіко. Салуквадзе дуже здивувався й сказав: «Бути грузином взагалі важко». Сказав, як говорять про ремесло. Я, пригадую, засміявся тоді, але слова ті закарбувалися в моїй пам’яті. Справді, панове: бути грузином взагалі важко! І не лише тому, що грузин повинен пити глеками й чанами. Це ще півбіди. А найбільша біда в тому, що сяде грузин за стіл, почнуть усі пити за його здоров’я, піднесуть до неба, зрівняють з богами, а він мусить сидіти й слухати! І немає в нього, бідолахи, іншого виходу, він зобов’язаний змиритися й мовчати. Велике терпіння потрібне тут, дуже велике! Я гадаю, що грузин навчається терпінню саме за столом. Ми пропали б без цього звичаю! Бо не за столом ми ввесь час гриземося одне з одним, сваримося, ворогуємо, ненавидимо. Повинні ж ми хоч десь та любити і вихваляти одне одного? Для цього й придумано грузинський стіл, і це, їй-богу, це так погано! Я теж грузин, і все, що ви тут говорили про мене, сприймав за тости і лише тому зміг змиритися й дослухати до кінця, хоч, бог свідок, мені було це зовсім не легко! Ваша ясновельможність, ви стільки років живете в Грузії і встигли, мабуть, пізнати грузинський народ і зрозуміти грузинський характер. Тому прошу вас відпустити гріхи моїм друзям і випити разом з нами за нелегкий труд — бути грузином!

Останні слова Туташхіа потонули в галасі, ми сперечалися й дружно запевняли, що не відступали від правди ані на крок. Туташхіа мовчав і, здавалося, чекав лише одного — щоб знову настала тиша.

— Облишмо на якусь хвилинку дім Зарнава та його господаря,— сказав Дата, трохи помовчавши.— Останні п’ять років я й справді провів так, що вже не був загрозою для держави. Але скажу вам щиро, я не завжди був такий і не знаю, який я буду згодом. Хіба може людина вгадати свою долю? Думаю, граф Сегеді це прекрасно знає сам, і, мабуть, тому він не став прокреслювати за одним лише епізодом прожитого мною життя контури мого майбутнього. Але сам я можу відкрити вам більше, ніж граф Сегеді, щоб легше вам було відповісти на його запитання. І ви, панове, можете взяти з моїх слів те, що вам буде потрібне...— Дата Туташхіа зітхнув і повів далі: — Я вступив у життя зарозумілим і самолюбним гордуном. І таким був багато років, чому й став абрагом. Був у мене колись старший друг, колишній офіцер. Я вірив йому, а він дозволив собі непристойність, не гідну ні його, ні мене. Я не хотів прощати йому, а він не шукав примирення. І вийшло само собою, що ми опинилися за п’ятдесят кроків по обидва боки від бар’єра й по черзі почали стріляти один в одного. Перший стріляв я і навмисне промахнувся, але так, щоб куля пройшла під мочкою вуха в нього і вп’ялася в стовбур дерева. Він не міг стерпіти і вже не бажав цілитися мимо. Він вистрілив, і куля влучила мені в праву руку, в якій я тримав пістолет. З руки потекла кров; я міг з таким самим успіхом стріляти лівою рукою, але не хотів, щоб він бачив, що це через його кулю. Тією самою рукою я прицілився і направив дуло йому в праве око. Мені не треба було його вбивати, але мною оволодівало одно бажання — щоб він затремтів переді мною. І я прицілився так, щоб неодмінно влучити. Він здогадався про це і, відчувши, мабуть, смерть, чи то злякався, чи здивувався, що мені не шкода його вбивати. І він здригнувся, схилив голову й одвів око, в яке я цілився. Домігшись свого, я спустив мушку до його правої руки й вистрілив. Я не розрахував сил, не здогадався, що моя поранена рука втратила свою колишню несхибність. Куля влучила йому в живіт і прострелила печінку. Бог свідок, я не хотів того! Нещасний мій друг прожив ще кілька днів і помер,— прекрасний і мужній чоловік!.. Така природа всіх моїх вчинків — до того, як я став абрагом. І чимало років по тому. Тоді я був небезпечний для держави і для людей.

Минав час, я одержував удари від життя неймовірно грубі й нещадно дошкульні. Але не самий лише мій свавільний характер був причиною того. Ні, причина була і в тому, що з дитячих років я не міг витерпіти, коли одна людина топтала другу людину, принижувала її гідність і честь. Співчувати потерпілому, подати йому руку допомоги, а за те ходити з синцями й гулями. І коли в юнацькі свої роки я не міг стерпіти ударів по собі, то, змужнівши, не переносив ударів по інших, а також приниження й безчесності. Я ладен був померти,— повірте, я правду кажу,— аби тільки одержати перемогу над людиною, яка жила насильством і злом. І я домагався свого й ходив по землі, одержимий своєю метою, своєю мрією. І тоді я теж був небезпечний — для держави і для насильства.

Так тривало років вісім-дев’ять. Мені доводилося, звичайно, грати в піжмурки з урядом, на що я гаяв не дуже й багато часу та розуму. Але то була непогана розвага. Ви знаєте, яка природа людини! Якщо людина, яка стоїть поза законом, зробить добре діло, її піднесуть до неба, розцяцькують і галасуватимуть про неї, не вгаваючи й на мить. І з поганими вчинками так само. Та поганого я нічого не робив, тому пішла про мене широкою дорогою добра слава. Але й вона, як усе в світі, мала свій кінець, бо я задумався над тим, що сталося з людьми, яким я допомагав, яких я врятував чи захистив. Я не кажу вже про те, що багато хто заплатив мені злом за моє добро. Не це, можливо, найсумніше. Набагато гірше те, що врятовані мною, набравшись сил, самі ставали насильниками й катами. Та що й казати!.. З жалю я одвернувся від усіх, живіть, як хочете, нехай вам біс, я більше не втручатимусь у ваше життя! Тоді всі забули про мої добрі справи й почали повторювати лихі плітки злого люду й повернулися до мене спиною. Я лишився один як палець, зрозумів, що був неправий, і все-таки не знав, що робити і як жити. Коли граф розповідав про пригоду в Зарнава, він не сказав основного: людина, яка не поривалася на допомогу борцям проти царської влади, що потрапили в пастку, не може бути загрозою державі. Я вже не небезпечний, ось чому я не небезпечний взагалі!

Я знаю, всім вам цікаво, чому я прийшов до вас, чого шукаю серед вас і в ім’я чого вирішив встромити свою голову в зашморг. Скажу й про це. Зрозумійте, я не самотній вовк, що думає тільки про здобич, і не покірний віл, що живе тільки для того, щоб скубти траву. Я син свого народу. І хотів би робити щось в ім’я свого народу! Я не можу згорнувши руки, байдуже, збоку споглядати свою батьківщину!.. І я хотів проникнути у ваш світ, дізнатися, чим живиться ваш розум, де черпає сили серце. Мені здається, ми мріємо про одне й те саме, ви, як і я, не знаєте мети: говорите, гадаєте, шукаєте. Може, ви й вибралися на дорогу, та, поки нею дійдете до діла, мине, очевидно, ціле сторіччя!

Дата Туташхіа схопився із свого місця й заходив по кімнаті, щоб вгамувати хвилювання. Уперше я побачив його таким збудженим. Але видно було, що він намагався оволодіти собою, і таки оволодів.

— Ваша ясновельможність,— сказав він, коли вже зовсім заспокоївся.— Не знаю, звичайно, чи вручите ви свій документ мені, чи не вручите, але, вибачайте, це не матиме великого значення для майбутнього мого життя. Я сказав вам сам: зараз, сьогодні, я не небезпечний. Та хто краще від вас знає, скільки разів за минулі п’ятнадцять чи сімнадцять років змінювався мій характер і спосіб життя. І я не знаю й не можу дізнатися, що буде зі мною завтра чи через рік. Гогі слушно зауважив — це залежить від закону більше, ніж від мене. Закон і влада поки що вміють тільки озлити людей, вселити в їхню душу ненависть. Не думайте, я не маю на увазі саму лише Російську імперію. Так стоять справи в будь-якій іншій сучасній країні з будь-яким сучасним ладом. Мине час, і — поступово чи одразу — світ змінить своє обличчя, люди зрозуміють, як треба жити. Та поки цього не сталося, я не маю права брехати і не дозволю собі давати комусь обіцянки, що, одержавши папір про амністію і сховавши його в кишеню, я вже на другий день пострижуся в ченці й позбиваю собі коліна в молитвах за довголіття царя і його держави. Ні, я все одно піду тільки тим шляхом, яким поведе мене серце! Ось і вся моя правда. Ви сказали, якщо Туташхіа не вручать того документа, він одержить тижневий термін недоторканності. Я не хотів би, щоб ви були зв’язані словом. Тому можете вважати, що тих слів ви не казали. А куди винесе мене серце й десниця божа, нехай те й буде моєю долею!

Запала тиша, і ніхто не зважувався заговорити. З моїх очей ніби полуда спала, і я збагнув, що графова обіцянка про помилування і справді ніякісінького значення не має для Дати Туташхіа. Він житиме і з документом про помилування в кишені так само, як жив без нього, бо людина ця може існувати за своїми, тільки їй даними, вищими законами й прагне лише одного — дії.

— Добродію Туташхіа! — почувся голос графа Сегеді.— Ви висловилися так, що держава як інститут озлоблює людину. Мені цікаво, панове, чи ви всі поділяєте цю думку?

— Я поділяю! — відповіла Нано.

— А не могли б ви розтлумачити мені?.. Пояснити трохи глибше? Річ у тому, що існують теорії, які збігаються з цією думкою...

— Я готова, графе,— згодилася Нано.— Хоч не думаю, що сказане мною може з чимось збігтися. Мислитель, на якого я спираюся, ніколи не повторює чужих слів, не наводить цитат з чужих книжок, не посилається на інші авторитети. Він говорить про найпекучіше, про що думаємо всі ми, але світло його чистого розуму й доброго серця надає неповторної свіжості його міркуванням.

— Це дуже цікаво,— заохотив її Сегеді.

— Ну що ж, я скористаюся вашою люб’язністю,— сказала Нано.— Тим паче що з усіх, хто сидить у цій кімнаті, тільки я весь час мовчала. А я хочу сказати... Спочатку про того мислителя... Важко, ви самі розумієте, повторювати чужі думки, але... спробую! Отже, йдеться про нинішні великі держави, про те, що в своїй історії,— і це основна їхня риса,— вони завжди прагнули до розширення, до підкорення нових народів, до світового панування. Вони не випадково називаються імперіями, тому що завжди готові вести загарбницькі війни. Основна постать такої війни, звичайно, солдат. А основна умова непереможності держави — ненависть як основний бойовий настрій солдата. Коли йде оборонна війна, то в бій веде любов. Любов до своєї землі. Це розуміє кожен. А як повести людей до винищення, на захоплення чужої землі, змусити кинути рідну домівку, жінку, дітей, аби кінець кінцем померти десь на чужині? Щоб домогтися цього, є один-єдиний шлях — вселити в душу солдата ненависть. Ненависть — пружина, що рухає завойовницькі війни... Ненависть, озлоблення, дух корисливості. Тому імперська держава самою своєю суттю, своєю природою має збуджувати і розвивати в людях ниці риси, руйнувати віру в божественне призначення людини. Це і мета, і наслідок існування такої держави. Ось, ваша ясновельможність, відповідь на ваше запитання. Усі філософські й релігійні вчення, всі суспільні течії минулих сторіч навчали й напучували людину — не бути злою. Але жодне з них не створило такої моделі суспільства, в підвалинах якого лежало б не озлоблення, а довіра й любов. Лише марксизм обіцяє нам це. Це Вчення набирає сили надзвичайно швидко і, треба гадати, найближчим часом станс провідною ідеєю людства, почне нову епоху в історії моральності. Це відповідь на запитання, яке ви щойно поставили. А тепер двома словами про основне питання: людина, яку ведуть по життю добрі почуття, любов якої активна й прекрасна, така людина не може не виявитися противником імперії, що живе за іншими законами, ніж живе ця людина. Звичайно, якщо любов і доброта для неї не маска, що прикриває корисливість, а природні властивості багатої її натури. Людяність і справедливість — ось плоди, що виростають на цьому родючому грунті, і вони неминуче й безкомпромісно ведуть до суперечностей з державним ладом і законами імперії. І така людина — активний ворог імперії. Є і друга обставина: її доброта — поганий взірець для інших людей, її любов до батьківщини може злякати своєю безкорисливою мрією про мирні гаразди народу; її почуття прекрасного надто прекрасне для моральних, а точніше — аморальних підвалин суспільства, Така людина — дитя своєї землі, не удаваний, а справжній патріот, що створює неоціненні моральні багатства народу. І тому вона підпорядковує своє життя добробуту народу, але такому добробуту, до якого ведуть мирні й людяні шляхи, справедливість, поміркованість, повага до прав інших націй. І в цьому вища мудрість, яка називається інтернаціоналізмом... Так ось, графе, якщо у вашому розпорядженні, як ви сказали, і справді різноманітні й багаті дані про Дату Туташхіа, то ви й самі прекрасно розумієте, що такі люди, як Дата Туташхіа, звісна річ, надзвичайно небезпечні для імперії! Будь-який інший висновок, на жаль, по-моєму, не можливий.