Розділ «Дата Туташхіа роман»

— Усе це до снаги лише любові! — пролунав голос Гогі.

— Що їй до снаги, Гогі? — спитав Шалітурі.

— Навіть така ненависть,— відповів Гогі і звернувся до всіх нас.— Доброго вечора, друзі! Доброго вечора, пані! З вашого дозволу я приєднаюся до вас.

Я помітив, що Нано дивилася на Гогі з великим задоволенням і, злегка кивнувши йому, тихо сказала:

— Господи! Та чи не сниться все це мені...— Вона засміялася, але саме в цей час знову різко заговорив Шалітурі:

— Усе, що ви говорите, схоже на бридню юродивого Тадеоза.

— Тадеоз? — перепитала Нано аж надто жваво, намагаючись не дивитися в бік Гогі.— Хто це такий? Ніколи не чула... В яку епоху він жив?

Запитання Нано викликали голосний регіт і Шалітурі, і Елізбара.

— Розумієш, Нано,— пояснив Елізбар,— Тадеоз — це Вахтангів гувернер. Прізвище його Сахелашвілі. Подейкують, він з ченців. Чи з монастиря його вигнали, чи сам залишив — достеменно не знаю. Потім був учителем, але і в гімназії не втримався, прогнали й звідти, це свята правда, було в мене на очах, от і став гувернером. Переходив від однієї родини до іншої, поки доля не покарала його таким недоуком, як Вахтанг, Тоді Тадеоз зрозумів, що кидає зерно в невдячний грунт,— і втік. Тепер, кажуть, ходить по селах і продає книжки.

— Уже не продає,— сказав Шалітурі.— Вважає, що і в книжки проникла розпуста. Він знайшов собі нове діло: живе в Тіанеті, никає по лісах і щеплює дички яблунь і груш. Якщо урожай добрий — свині їдять.

— Але я не розумію,— спитав Елізбар,— що може проникнути в книжку, якщо вона пройшла через руки Сандро Карідзе?

— Я цензор красного письменства, Елізбаре,— відповів Карідзе.— Стараюся, щоб прозою і поезією не заволоділи невігласи і владолюби. Я певен, що мої старання сприяють процвітанню батьківщини. А прекрасні творіння, я знаю, непідвладні цензурі, їй не під силу погасити сліпуче сяйво барв. Але буває мертвотний, тьмяний колір, розбійницький сірий колір нездари. Я борюся з тим кольором, мій дорогий Елізбаре!

— Добрий, видно, отой бідолаха Тадеоз,— несподівано промовив Арзнєв Мускіа.

— Дуже,— підхопив Карічашвілі.— Чудова людина, лазе!

— Ні, ти все-таки розтлумач мені,— звернувся Шалітурі до Гогі,— як же ця любов може породити ненависть?

— Я відповім тобі,— сказав Гогі.— Але спочатку поясни, як ненависть може врятувати від руйнації?

— Як може? — перепитав Шалітурі.— Та дуже просто. Скажи сам, як сталося, що ми, грузини, донесли свої тлінні тіла до наших днів? Хіба наші предки зустрічали ворога чурчхелами й пеламуші?.. От прийшов ворог, здобув штурмом наші фортеці, одержав перемогу й повинищував тих, хто йому не підкорився. Ворог часом приходить як друг, втирається в наші душі, а потім, роздушивши нас, проголошує, що ми в його руках і повинні бути слухняними. То що ж, мовчати, примирившись з долею? Ні! Той, хто продав рідного брата, хто зробив вільного рабом, хто продав душу дияволу, хто забув рідну мову й плюнув на могилу предків,— Вахтанг Шалітурі схопився з свого місця, кров прилила йому до обличчя, і він стиснув кулаки,— хто б він не був,— шаблею його, вогнем, у вовчу яму, в западню, отруюй, убивай його!.. Все виправдано! — Він затнувся й замовк, немов вихлюпнув із словами злість і розважив душу. Потім сів на своє місце й потер руки, ніби незручно йому стало.— Ворог є ворог! Він хоче тебе знищити. А ти зустрічай його добром, подаруй йому свою любов, злочини прости? Те, що зруйнував він, само здійметься з руїн? Ні! Треба ненавидіти, треба вбивати й винищувати доти, доки ворог не зрозуміє: шкурка вичинки не варта, поки не піде під три чорти. Тільки так можна врятуватися. Ненавистю, жертвами. А ви хочете стояти й співати: любов урятує... Ненавидіти ви повинні, якщо любите свободу, якщо хочете дожити до тих днів, коли зможете відбудовувати зруйноване. Треба ненавидіти!.. А після цього я і за любов охоче вип’ю, всьому своє місце! — Шалітурі, не переводячи духу, випив повен келех.

Запанувала мовчанка. На той час траплялися люди крайніх поглядів, а надто серед патріотично настроєної молоді. І Шалітурі не сказав нічого такого, що було б позначене печаттю своєрідності. Своєрідний був хіба що його злісний, жовчний темперамент.

— Вахтанг,— встаючи, сказав Карічашвілі,— тобі б не ад’ютантом бути, а терористом. Настав момент... Хоч і раніше я казав тобі. А крім того...

— Стривай, дай я скажу йому, Елізбаре,— перебив його Гогі.