Розділ 4

— Нехай кожну в голу дупу поцілує!

— Та й лизне! Поглибше!

— Та ні! Ще чимось заразить нас!

— Але він нам винен. — Ще одна наперла на нього бюстом, твердим, наче скеля. — Завинив нам, має щось приємненьке зробити, нє?

— Хай якусь пісеньку нам заспіває.— Інша голосно перднула. — А мелодію під оті мої ноти підбере!

— Або під мої!— Інша перднула ще голосніше. — Бо мої голосніші.

Решта дам аж за боки хапалася від сміху.

Ґеральт проклав собі шлях, намагаючись не застосовувати насилля. У ту мить двері складу депозитів відчинилися й у них став мосьпан у бурих опанчі й береті. Депозитор Гонсхорек, чи як там його. Побачивши відьмака, роззявив рота.

— Ви? — пробелькотів. — Як же воно? Ваші мечі…

— Саме так. Мої мечі. Попрошу їх.

— Але ж… Але ж… — Гонсхорек похитнувся, схопився за груди, ледь хапаючи ротом повітря. — Але ж я тих мечів не маю!

— Вибач?

— Не маю… — Обличчя Гонсхорека почервоніло. І скорчилося, наче в пароксизмі болю. — Їх же ж забрано…

— Як так? — Ґеральт відчув, як охоплює його холодна лють.

— Забра… но…

— Як це— забрано? — Він ухопив депозитора за груди. — Ким, сука, забрано? Що воно, нахєр, має значити?

— Розписка…

— Власне! — Він відчув на руці залізну хватку. Комендантка стражі відіпхнула його від Гонсхорека, що саме почав задихатися. — Власне! Покажи розписку!

Відьмак розписки не мав. Розписка на отримання зброї залишилася в його саквах. Саквах, реквізованих судом. Як внесок за рахунок судових коштів та можливих покарань.

— Розписка!