Розділ 6

— Що?

— Ти! — Вона вишарпнула долоню. — Ти використав мене, аби над нею пошуткувати. А вона такого з рук не спускає.

— Я не міг…

— Передбачити? — Вона глянула йому в очі. Він неправильно оцінив її, не була вона ані несміливою, ані заляканою. — Ти міг і мав. Але волів пограти з вогнем. Воно хоча б того варте було? Ти дістав задоволення, покращив самопочуття? Було чим похвалитися в корчмі перед товаришами?

Він не відповідав. Не знаходив слів. А Мозаїка, на його здивування, раптом усміхнулася.

— Я на тебе не серджуся, — сказала повільно. — Мене й саму повеселила твоя гра; якби я так не боялася, то посміялася б. Віддай кошик, я поспішаю. Я маю ще зробити закупки. І я вмовилася з алхіміком…

— Зачекай. Цього не можна так залишити.

— Прошу, — голос Мозаїки трохи змінився, — не лізь у це. Ти зробиш лише гірше…

А за мить додала:

— Мені й так пощастило. Вона поставилася до мене лагідно.

— Лагідно?

— Вона могла перекрутити мені обидві долоні. Могла викрутити стопу п’яткою наперед. Могла стопи поміняти ліву на праву, і vice versa, я бачила, як вона таке декому робила.

— Чи воно…

— Боліло? Недовго. Бо я майже відразу знепритомніла. Що ти так дивишся? Так воно було. Я маю надію, що так само буде, і коли вона мені цю долоню відкручуватиме назад. За кілька днів, коли насититься помстою.

— Я йду до неї. Зараз же.

— Погана ідея. Ти не можеш…

Він обірвав її швидким жестом. Почув, як шумить натовп, побачив, як він розступається. Ваганти припинили грати. Помітив він і Любистка, який здалеку подавав йому відчайдушні та розпачливі знаки.

— Ти! Відьмача заразо! Викликаю тебе на поєдинок! Будемо битися!

— Та дідько ж його візьми. Мозаїко, відсунься.

З натовпу вийшов кремезний і низький тип у шкіряній масці та в кірасі з cuir bouilli[11], бичачої, здається. Тип трусонув тризубом, що його тримав у правиці, різким рухом лівої руки розгорнув у повітрі рибальську сітку, замахав нею та потрусив.