Розділ «Частина ІІ. Мул»

Капітан Прітчер безпристрасно відповів:

– Ні, ваша величносте. Ваша справедливість вже стала легендою.

– Справді? Справді? – У голосі мера чулася втіха, а його кольорові контактні лінзи вловлювали світло так, що це надавало його очам жорсткого й стриманого блиску. Він педантично розклав перед собою кілька течок у металевих палітурках. Пергаментні аркуші гучно затріщали, коли він їх перегорнув, і він продовжив, водячи довгим пальцем по рядках: – Тут, капітане, уся інформація про вас, повністю. Вам сорок три, і ви служите офіцером збройних сил вже сімнадцять років. Народилися на Лорісі, в анакреонській сім’ї, серйозних захворювань в дитинстві не мали, напад міо… ну, це неважливо… до війська навчалися в Академії наук, майор, гіпердвигуни, рівень академічної успішності… гм, дуже добре, вас варто привітати… почали службу у чині молодшого офіцера у 102-й день 293 року Ери Фундації.

На мить він підвів очі, відсунув першу течку і розгорнув другу.

– Бачите, – сказав він, – у моїй адміністрації нічого не залишається без уваги. Лад! Система!

Він підніс до губ запашну рожеву желейну кульку. Це була єдина його вада, якій він поблажливо потурав. Про це свідчив той факт, що на столі мера і близько не було атомного спалювача для недопалків. Тому що мер не палив.

І, певна річ, його відвідувачі теж не палили.

Мер невпинно бубонів, ковтаючи слова, часом шепочучи якесь зауваження і вимовляючи однаковим тоном і похвалу, і догану.

Він повільно поклав течки на місце – в єдиний акуратний стос.

– Що ж, капітане, – сказав він, – ваша справа – незвичайна. Здавалося б, ви маєте видатні здібності, і ваша праця, безсумнівно, є цінною. Я звернув увагу, що ви двічі були поранені під час виконання службових обов’язків і нагороджені орденом «За заслуги» за хоробрий вчинок поза службою. Це факти, які нелегко звести до мінімуму.

На безпристрасному обличчі Прітчера не розслабився жоден м’яз. Він і далі стояв струнко. Протокол вимагав, щоб підданий, якому випала честь потрапити на прийом до мера, не сідав – про це не варто було й нагадувати, оскільки на єдиному стільці в кімнаті сидів мер. Далі за протоколом вимагалося, щоб відвідувач не казав нічого, лише відповідав на поставлені запитання.

Мер втупився у солдата, а його голос став різким та жорстким.

– Однак вже десять років ви не отримували жодних підвищень по службі, а ваші начальники знову й знову нарікали на ваш впертий характер. У звітах зафіксовано, що ви хронічно недисципліновані, нездатні підтримувати належні стосунки з начальством, очевидно, не зацікавлені у безконфліктних стосунках із колегами і, до того ж, є невиправним порушником спокою. Як ви це поясните, капітане?

– Ваша величносте, я роблю те, що видається мені правильним. Все, що я роблю, я роблю в інтересах держави, і мої рани свідчать, що те, що видається мені правильним, також робиться в інтересах держави.

– Сформульовано по-солдатськи, капітане, але це небезпечний принцип. Та є ще дещо, а саме – вас звинувачують у тому, що ви тричі відмовлялися виконувати накази, підписані моїми законними представниками. Що ви на це скажете?

– Ваша величносте, цим завданням бракує значущості у критичний момент, коли найважливіші питання ігноруються.

– А хто вам сказав, що питання, про які ви кажете – найважливіші, і якщо й так, то хто вам сказав, що вони ігноруються?

– Ваша величносте, ці речі для мене абсолютно очевидні. Мій досвід і розуміння подій (цих якостей ніхто з моїх начальників не заперечує) дозволяють мені це зрозуміти.

– Але ж, мій дорогий капітане, невже ви настільки сліпі й не бачите, що визначаючи розвідувальну політику на свій розсуд, ви узурпуєте обов’язки свого начальника?

– Ваша величносте, я насамперед служу державі, а не своєму начальнику.