Розділ «Частина ІІ. Мул»

Все… Після вечері буде останній стрибок!

Притулок палав сердитим малиновим сяйвом, що падало на другу від нього планету, яка виблискувала рум’янцем, трохи розмитим атмосферою, а її неосвітлена півкуля тонула в темряві. Бейта схилилася над величезною таблицею з павутинням ліній, що акуратно сходилися до Притулку ІІ.

Вона серйозно сказала:

– Насамперед я хочу познайомитися з твоїм батьком. Якщо він мене зненавидить…

– Тоді, – сказав Торан, ніби це його не обходить, – ти будеш першою гарною дівчиною, яка збудить у ньому таке почуття. До того, як він втратив руку і покинув вештатися Галактикою, він… Якщо ти поцікавишся, він розповідатиме тобі про це доти, доки в тебе вуха не зів’януть. За якийсь час я почав думати, що він прибріхує; бо він ніколи не розповідав двічі одну й ту саму історію…

Тепер на них насувався Притулок ІІ. Під ними пропливло і зникло посеред хмар оточене сушею море, що здавалося сіро-сланцевим у сутінках. Вздовж берега були недбало розкидані гори.

Зблизька море здалося зморшкуватим, а перед тим, як остаточно зникнути за обрієм, зблиснуло льодовими полями, що тягнулися вздовж берега.

Вони рухалися чимраз повільніше, і Торан буркнув:

– Твій скафандр закритий?

Пухкеньке личко Бейти здавалося круглим та рум’яним у піно-гумовому скафандрі, що обігрівався зсередини і щільно облягав її тіло.

Корабель із рипінням сів на відкритому полі неподалік від плато.

Вони незграбно вилізли у суцільну темряву ночі на краю Галактики, і Бейта зойкнула, відчувши раптовий холод і вітерець, що гуляв навкруги. Торан схопив її під лікоть, спонукаючи до незграбного бігу по гладенькій та твердій землі в той бік, де вдалині горіло штучне світло.

На півдорозі їх зустріла охорона, і тихо перекинувшись кількома словами, повела їх далі. Вітер і холод зникли, коли перед ними відчинилася, а потім зачинилася брама у скелі. У теплому приміщенні, що було білим від настінного світла, запанувала безглузда метушня. Чоловіки, які сиділи за столами, підвели голови, і Торан показав документи.

Кинувши на них швидкий погляд, їм жестом дозволили йти, і Торан прошепотів своїй дружині:

– Мабуть, татко про нас подбав заздалегідь. Зазвичай тут проводять близько п’яти годин.

Вони вирвалися на відкритий простір, і в Бейти вихопилося:

– О Галактико…

Печерне місто було залите денним світлом раннього сонця. Звичайно, жодного сонця там не було. Те, що мало правити за небо, губилося в яскравому світлі, що розлилося всюди. А тепле повітря мало належну щільність і пахло зеленню.

Бейта сказала:

– Що ж, Торане, це чудово.