Розділ «Частина ІІ Пошукова експедиція фундації»

Тонкий голос Першого міністра просочився у тишу, що запала після слів лорда.

– За шість місяців, – сказав він, – Фундація стане сильнішою. Наскільки ми знаємо, їхні резерви потужніші, їхній флот численніший, а їхні людські ресурси практично невичерпні. Можливо, блискавичний удар був би безпечнішим.

Але до його голосу у цій кімнаті ніхто не прислухався, а лорд Стеттін лише посміхнувся, відмахуючись від нього.

– Шість місяців… та нехай навіть рік! Нам немає різниці. Жителі Фундації не можуть підготуватися; вони ідеологічно не здатні на це. Вся їхня філософія базується на вірі в те, що їх врятує Друга Фундація. Але ж не цього разу, чи не так?

Чоловіки у кімнаті неспокійно заворушилися.

– Гадаю, вам бракує впевненості, – безсторонньо сказав Стеттін. – Вам потрібно ще раз процитувати звіти наших агентів на території Фундації чи повторити висновки містера Гоміра Манна, агента Фундації, який тепер перебуває у нас… на службі? Давайте завершувати нараду, джентльмени.

Стеттін повернувся до власних покоїв із застиглою усмішкою на обличчі. Вряди-годи він розмірковував про цього Гоміра Манна. Дивний, хирлявий чоловічок, який, звичайно, не дотримав своєї попередньої обіцянки. І все ж він видав купу цікавої інформації, що була дуже переконливою – особливо, коли поруч була присутня Каллія.

Його посмішка поширшала. У цієї товстої дурепи на все є своя думка, але й вона буває корисною. Принаймні, своїми лестощами їй вдалося витягти з Манна більше, ніж зміг би він, і при цьому створити менше проблем. Чому б не віддати її Маннові? Він насупився. Каллія… Каллія зі своїми дурнуватими ревнощами! О Галактико! Якби ж він здобув Дареллове дівча!.. Чому він і досі не розбив її головешку за цю ідіотську витівку?

Цього він і сам не міг зрозуміти.

Можливо, тому що вона добре ладнала з Манном. А Манн був йому потрібен. Наприклад, саме Манн продемонстрував – принаймні, на прикладі Мула, – що ніякої Другої Фундації не існувало. Його адміралам були потрібні ці запевнення.

Йому би хотілося зробити ці докази публічними, але краще було дозволити Фундації вірити в допомогу, якої насправді немає. Чи не Каллія звернула на це увагу? Так. Саме вона…

Та ні, це якісь дурниці! Що вона могла сказати? І все ж… Він похитав головою, відганяючи підозри, і пішов далі.

18. Тінь світу

Трентор був світом, що воскресав із руїн. Немов потьмянілий самоцвіт посеред запаморочливого безліку сонць у центрі Галактики, безліку зоряних скупчень, що їх бездумно порозсипав якийсь щедротник, він навперемінно мріяв то про минуле, то про майбутнє.

Був час, коли невидимі нитки влади тягнулися його металевим покровом аж до найвіддаленіших зірок. Це була планета-місто, де жили чотириста мільярдів адміністраторів, наймогутніша столиця всіх світів і всіх часів.

Але поступово Імперія занепала, аж поки – приблизно століття тому – під час Великої Руїни її занепалі сили геть обміліли, а згодом вичерпалися до останньої краплі. У смертоносному пеклі вибухів металева оболонка, що оточувала планету, зморщилася і зім’ялася, перетворившись на хворобливу пародію на колишню велич.

Ті, хто вижили, розірвали металеву оболонку і продали її іншим планетам в обмін на насіння та худобу. Земля знову відкрилася для вітру та сонця, і планета повернулася до своїх первнів. На ній дедалі більшало районів із примітивним сільським господарством, і Трентор, здавалося, назавжди забув своє складне та величне минуле.

Про нього могли нагадати хіба що могутні уламки склепіння, що здіймалися у небо у гіркотному і величному мовчанні.

Серце Аркадії забилося швидше, коли вона побачила металевий óбід горизонту. Село, в якому жили Палверси, здалося їй жменькою халуп – маленьких і примітивних. Його оточували поля – золотисто-жовті ділянки, засіяні пшеницею.

Але там, аж ген за обрієм, ще жив спогад про минуле, сяючи своєю незаіржавілою величчю і мерехтячи блищиками у променях надвечірнього чи світанкового сонця Трентора. За всі ті місяці, що Аркадія жила на Тренторі, вона побувала там тільки раз. Видершись на гладкий суцільний тротуар, вона зважилася залізти всередину цих німих, укритих шаром пилу споруд, куди світло потрапляло крізь пробоїни та вилами.