Розділ «Частина ІІ Пошукова експедиція фундації»

Побачене ще більше роз’ятрило її душу. Це було блюзнірство.

Вона прожогом побігла звідти – і бігла до тих пір, доки її ноги знову не торкнулися м’якої землі.

А потім вона лише тоскно озирнулася. Ще раз потривожити це громаддя вона не зважилася.

Дівчина знала, що народилася у цьому світі – десь біля старої імператорської бібліотеки, серця справжнього Трентора, святині святинь.

З усього світу лише вона пережила Велику Руїну і впродовж століття залишалася цілою та недоторканною, кидаючи виклик Усесвіту.

Це там Гарі Селдон і його група плели своє неймовірне павутиння. Це там Еблінг Міс осягнув таємницю і сидів, не тямлячись від подиву, аж доки не був убитий, щоби ця таємниця і надалі зоставалася таємницею.

Там, в імператорській бібліотеці, її бабуся та дідусь жили десять років, поки Мул не вмер, а вони змогли повернутися до відродженої Фундації.

Туди, до імператорської бібліотеки, її тато повернувся разом зі своєю нареченою, щоб віднайти Другу Фундацію, і зазнав невдачі. Там народилася вона і там померла її мама.

Їй хотілося знову побувати в бібліотеці, але Прім Палвер похитав своєю округлою головою.

– Це за тисячі миль звідси, Аркадіє, а тут ще так багато роботи. Та й негарно турбувати це місце. Це святиня…

Але Аркадія розуміла, що в нього просто нема жодного бажання відвідувати бібліотеку – це був той самий випадок, що і з палацом Мула. Забобонний страх пігмеїв сучасності перед реліквіями гігантів минулого.

І все ж було несправедливо нарікати на цього маленького дотепного чоловічка. Вона була на Тренторі вже понад три місяці і весь цей час він і вона – Тато й Мама – чудово ставилися до неї…

І чим вона їм віддячила? Тим, що, можливо, втягнула у цю спільну погибель? Чи, може, вона попередила їх, що на ній тавро знищення? Ні! Вона дозволила їм узяти на себе смертельну роль захисників.

Її нестерпно мучило сумління, але хіба в неї був вибір? Зачувши їхні голоси, вона неохоче спустилася на сніданок.

Прім Палвер запхав серветку за комір, що облягав його товсту шию, і з неприхованим задоволенням узявся за яйця пашот.

– Був я вчора в місті, Мамо, – сказав він, орудуючи виделкою і ледь не ковтаючи слова разом із їжею.

– І що ж там у місті, Татку? – байдуже запитала Мама, присідаючи, уважно озираючи стіл і знову підводячись – за сіллю.

– Та не дуже добре. З калганського напрямку прилетів корабель і привіз газети. Там війна.

– Війна! Он як! Ну нехай скручують собі в’язи, якщо їм клепки бракує. Тобі ще чек не прислали? Тату, кажу тобі знову: попередь старого Коскера, що його кооператив – не єдиний у світі. Вони тобі платять стільки, що мені навіть подругам соромно сказати, а могли би більше – принаймні, в такий час!

– Час-шмас, – роздратовано випалив Тато. – Послухай, не змушуй мене теревенити про всяку дурню за сніданком, бо інакше я першим-ліпшим шматком можу вдавитися, – і промовивши це, він переніс свій гнів на тост, намазаний маслом. А потім уже спокійніше додав: – Між Калганом та Фундацією йдуть бої, вже два місяці.