Розділ «Частина ІІ Пошукова експедиція фундації»

Дівчина зробила паузу, і Мама зацікавлено запитала:

– А навіщо?

– Я не впевнена, що знаю. Він… він хотів повечеряти зі мною наодинці, але я відмовилася, бо хотіла залишитися з дядьком Гоміром. Лорд якось дивно дивився на мене і тримав за плече. Тато аж злегка роззявив рота, а Мама відразу ж розсердилася і почервоніла.

– Скільки тобі років, Аркадіє?

– Майже чотирнадцять із половиною.

Мама вдихнула повітря і сказала:

– І як таких ще земля носить! Собаки на вулицях і то кращі. То ти від нього втікаєш, люба?

Аркадія кивнула. Мама сказала:

– Тату, іди просто до довідкового бюро і дізнайся, коли точно відбудеться посадка на корабель до Трентора. Швидше!

Але Тато встиг зробити лише один крок, а тоді зупинився. Над головою загуркотів металевий голос, і п’ятсот пар очей здивовано глянули вгору.

– Чоловіки й жінки, – озвався різкий голос, – аеропорт оточений і зараз проводиться пошук небезпечного втікача. Входи і виходи перекриті. Пошуки будуть проводитися дуже швидко, і за цей час жоден корабель не сяде і не злетить, тож ви не пропустите свій рейс. Опустяться ґрати. Ніхто з вас не повинен виходити за межі того місця, де стоїть, інакше ми будемо змушені застосувати нейронні батоги.

Протягом цієї хвилини чи навіть менше, поки під куполом величезної зали очікування космопорту панував цей голос, Аркадія не могла зрушити з місця, так наче все зло Галактики згорнулося в клубок і кинулося на неї.

Звичайно, йшлося про неї. Годі було і помислити про когось іншого. Але чому?

Каллія спланувала її втечу. І Каллія була з Другої Фундації. Але навіщо тепер цей обшук? Невже Каллія зазнала невдачі? Чи могла Каллія програти? А може, це частина плану, тонкощів якого Аркадія не осягнула?

На якусь мить у неї запаморочилося в голові, їй захотілося зірватися на ноги і закричати, що вона здається, що вона піде з ними, що…

Але Мама схопила її за зап’ястя.

– Швидше! Швидше! Ми заскочимо у вбиральню, перш ніж вони почнуть.

Аркадія не зрозуміла її. Вона просто сліпо рушила за нею. Вони пропхалися крізь натовп, що завмер на місці і слухав останні команди металевого голосу.

Ґрати почали опускатися, і Тато спостерігав за цим процесом із роззявленим ротом. Він чув і читав про таке, але ще ніколи не бачив наяву. Ґрати мерехтіли в повітрі, виблискуючи у променях світла. Вони були просто низкою перехресних щільних пучків випромінювання, що утворювали в повітрі нешкідливу сітку, сплетену зі світляних ниток.

Вони, ніби якісь тенета, завжди падали повільно, створюючи жахливий психологічний ефект пастки.