Розділ «Частина ІІ Пошукова експедиція фундації»

За мить вона вже встромила голову в шафу і, бурмочучи якісь нісенітниці, викидала звідти купи одягу, несамовито вишукуючи щось, що дівчинка могла би вдягнути, не перетворюючись на живе запрошення до флірту.

– Ось, це підійде. Це повинно підійти. В тебе є гроші? Ось, бери все… і оце… – Вона знімала прикраси з вух та пальців. – Просто лети додому, до своєї Фундації.

– Але ж Гомір… мій дядько.

Аркадія марно намагалася протестувати крізь складки з метиленового плетива формованого металу, що їх леді надягала їй через голову і які приглушували звук.

– Він не поїде. Песик залишить його тут назавжди. Але ти не повинна залишатися. О люба, невже ти не розумієш?!

– Ні, – Аркадія змусила її зупинитися. – Я не розумію. Леді Каллія стиснула її руки.

– Ти повинна повернутися додому і попередити своїх земляків, що буде війна. Невже це незрозуміло? – Схоже, абсолютний страх парадоксальним чином надав чіткості її думкам і словам, що було зовсім не в її характері. – А тепер ходімо!

Вони вирушили іншим шляхом! Повз службовців, які дивилися їм вслід, але не бачили жодних причин зупиняти ту, яку безкарно міг зупинити лише лорд Калгана. Коли вони проминули браму, охоронці клацнули підборами і відсалютували.

Аркадія аж засапалася від цієї біготні, що, здавалося, тривала роки, хоча насправді відтоді, як її поманив білий палець, і до миті, коли вона опинилася біля воріт, де гомоніли люди, а віддалік шумів транспорт, минуло лише двадцять п’ять хвилин.

Вона озирнулася назад, відчувши несподіваний переляк і жаль.

– Я… я не знаю, навіщо ви це робите, міледі, але дякую вам… Що буде з дядьком Гоміром?

– Не знаю, – простогнала та у відповідь. – Невже ти не можеш полетіти? Іди просто до космопорту. Не чекай. Може, він уже тебе шукає.

Але Аркадія все одно затрималася. Вона вже залишила би Гоміра, але тепер, коли вона опинилася назовні, в неї з’явилися підозри.

– А вам яке діло до того, навіть якщо він мене й шукає? Леді Каллія прикусила нижню губу і пробурмотіла:

– Я не можу пояснити це такій маленькій дівчинці. Це було би непристойно. Ну, ти підростеш і… я зустріла Песика, коли мені було шістнадцять. Розумієш, не можна, щоби ти була зі мною поруч. – В її очах промайнула ворожість, напівприкрита соромом.

Прихований смисл сказаного вразив Аркадію. Вона прошепотіла:

– Що він зробить із вами, коли дізнається?

Та схлипнула у відповідь: «Не знаю» і, погладивши її по голові, майже побігла широкою дорогою до маєтку лорда Калгана.

Але Аркадія все ще стояла на місці, стояла якусь мить, що здалася вічністю. Бо в цю останню мить, коли леді Каллія її залишила, вона дещо помітила. Ці перелякані, гарячкові очі на мить освітилися холодним задоволенням.

Безмежним, нелюдським задоволенням.