Розділ «Епілог День праці»

— Та я вже якось відійшов від жахів, — відповів Джонсі. — Сьогодні в нас фестиваль Кевіна Костнера. Починаємо з «Охоронця».

— Ти ж начебто сказав, що не дивишся жахів.

— Дотепнику. — Знизавши плечима, Джонсі з усмішкою додав: — Загалом, вирішуй сам.

Генрі мовив, піднімаючи банку:

— За друзів, які не з нами.

Джонсі підняв свою.

Вони цокнулись і випили.

— Як Роберта? — поцікавився Джонсі.

Генрі всміхнувся.

— Непогано. Під час похорону я боявся…

Джонсі кивнув. Під час похорону Даддітса вони підтримували її під руки, що було дуже доречно, бо Роберта насилу трималася на ногах.

— …але зараз вона оговтується. Думає відкрити крамничку товарів для творчості. Як на мене, гарна ідея. Звичайно, вона сумує за ним. Після смерті Алфі Даддітс був її життям.

- І нашим теж, — додав Джонсі.

— Так. Мабуть.

— Мені так соромно, що ми кинули його на стільки років. У нього була лейкемія, а ми, чорт забирай, навіть не знали…

— Знали, звичайно, — коротко заперечив Генрі.

Джонсі глянув на нього, здивовано піднявши брови.

— Гей, Генрі! — гукнула Карла. — Тобі який бургер?

— Тільки не сирий! — гукнув він у відповідь.

— Слухаю, ваше величносте. Серденько, візьми малюка, а то на цю сосиску вже дивитися лячно. Забери її й відведи його до батька.