Розділ «Епілог День праці»

— Дефаньяк, — тихо промовив Джонсі.

— Це хто?

— Той студент, якого я зловив на брехні перед самим нещасним випадком. Зловив, хоча мене навіть там не було в день іспиту.

— От бачиш? Але все-таки саме Даддітс зламав цього дрібного сірого сучого сина. Скажу більше: мені здається, саме Даддітс урятував мені життя на Іст-стрит. Гадаю, цілком можливо, що коли колега Курца зазирнув у «Хамві», щоб перевірити, як ся маємо, — я маю на увазі перший раз, — у голові в нього сидів маленький Даддітс, який нашіптував: «Не хвилюйся, старий, іди у своїх справах, вони мертві».

Але Джонсі ще не розлучився з колишньою думкою.

- І ти хочеш сказати, те, що байрум встановив зв’язок з нами — не з кимось іншим, а з нами, — лише випадок? Що це такий собі збіг? Саме так вважав Джеррітсен, хоча ніколи не говорив цього вголос. Але його думка була й без того цілком зрозумілою.

— Чому ні? Чимало вчених, блискучих мислителів на кшталт Стівена Джея Ґулда[242], впевнені, що людство існує завдяки ще більш довгій і неймовірній низці збігів.

- І ти в оце віриш?

Генрі підняв руки. Він не знав, як відповісти, не звернувшись до Господа, який знову крадькома з’явився в його житті в останні кілька місяців. З чорного ходу, як виявилось, і в тиші багатьох безсонних ночей. Але невже для того, щоб хоч якось пояснити те, що трапилось, обов’язково закликати цього древнього deux ex machina[243]?

— Я вірю в те, що Даддітс — це ми , Джонсі. L’enfаnt с’еst moi… toi… tout lе mondе…[244] Раса, вид, рід; гейм, сет, матч. Ми всі, в сумі своїй, — Даддітс, і всі наші найшляхетніші прагнення — не що інше як спроба не випустити з очей жовту валізку для сніданків і вміння вдягати взуття правильним боком: «Омоу о? Омоу сіку?» А до чого зводяться наші найбільші гріхи в космічному масштабі? Неправильно порахувати чийсь криб, виставити кілочки не туди, куди треба, а потім удати з себе дурника.

Джонсі спостерігав за ним у захваті.

— Усе це або надихає, або лякає. Не можу вирішити, що саме.

— Та це й не має значення.

Трохи поміркувавши, Джонсі запитав:

— Якщо всі ми — Даддітс, хто співає нам? Хто нам співає колискову, допомагає заснути, заколисує, коли нам сумно і страшно?

— О, цим усе ще займається Бог, — відповів Генрі й мало не вилаявся. Ось знову, незважаючи на всі старання.

— То це Господь не дав останньому тхору провалитись у шахту? Тому що, якби ця тварюка опинилась у воді, Генрі…

Якщо бути точним, останнім був тхір, виведений Перлмуттером, але це дрібниця, яка, за великим рахунком, не має значення.

— Так, неприємності були б, безперечно. На кілька років закриття Фенвей-парку стало б для Бостона найменшою з проблем. Але щоб це знищило все людство? Не думаю. Ми для них — неосвоєна територія. Сірий знав це, твої зізнання під гіпнозом…

— Не треба про це.