Розділ «Епілог День праці»

Генрі збіг сходами, вивудив Ноела з-під столу і поніс на ґанок.

— Енні! — весело пискнув півторарічний Ноел.

Генрі завмер, відчуваючи, як по спині біжить крижаний холодок. Немов його покликав привид.

- Із ії, Енні! Із ії ! — Ноел для дохідливості стукнув Генрі по носі виваляною в бруді сосискою.

— Дякую, я почекаю на свій бургер, — відмовився він і продовжив шлях.

— Не іси мою осиску?

— В Енні буде своя осиска, сонечко. Може, віддаси мені оцю каку? Як тільки інші будуть готові, отримаєш нову.

Він викрутив сосиску з ручки малюка, потім посадовив його на коліна Джонсі й зайняв своє місце. До того часу, коли Джонсі закінчив виколупувати з пупка свого синочка гірчицю та кетчуп, малюк уже майже заснув.

— Що означає «знали, звичайно»? — продовжив розмову Джонсі.

— Та ну тебе, Джонсі! Може, ми кинули Даддітса або намагалися кинути, але невже ти думаєш, що він коли-небудь залишав нас? Ти віриш цьому після всього, що сталося?

Дуже повільно Джонсі похитав головою.

— Дещо забувалося, дещо ми переросли, але Річі Ґренадо нікуди не подівся. Він діяв на нас так само, як таріль родини Рейплоу — на Овена Андергілла.

Джонсі не потрібно було просити пояснити, у Вайомінгу в них було більш ніж досить часу, щоб розповісти один одному ті частини історії, яких бракувало.

— Знаєш, є старий вірш про людину, яка намагалась обігнати самого Бога. «Небесний гончак»[241] називається. Даддітс, звичайно, не був Богом, боронь Боже, але він був нашим гончаком. Ми бігли так швидко й далеко, як могли, але…

— Так і не змогли вирватися з ловця снів, еге ж? — договорив Джонсі. — Ніхто з нас так і не зумів. А потім прийшли вони . Байрум. Дурні, без мозку, спори в космічних кораблях, побудованих якоюсь іншою расою. Вони ж цим були, так? Вони всі цим були?

— Гадаю, ми ніколи цього не дізнаємося. Минулої осені ми знайшли відповідь тільки на одне запитання. Протягом століть ми дивилися на зірки й питали себе, чи самотні ми у Всесвіті. Що ж, тепер ми знаємо, що не самотні. Отака радість, правда? Джеррітсен… пам’ятаєш Джеррітсена?

Джонсі кивнув. Авжеж, він пам’ятав Террі Джеррітсена, психолога з військово-морського відомства, з тієї команди, що допитувала їх у Вайомінгу. Він іще постійно жартував з того, що дядечко Семмі постійно посилає його в таку глушину, де найближча вода — коров’ячий ставок Ларса Кілборна. Джеррітсен і Генрі стали близькими — якщо не друзями, то лише тому, що не дозволяла ситуація. Нехай із Джонсі та Генрі добре поводились, усе одно у Вайомінгу вони не лише гостювали. Зате Генрі Девлін і Террі Джеррітсен були колегами, а подібні речі завжди мають значення.

— Джеррітсен від самого початку припускав, що відповіді є на два запитання: ми не самотні у всесвіті і ми не єдині розумні істоти у Всесвіті. Я довго намагався переконати його, що другий постулат базується на хибному посиланні, наче дім, побудований на піску. Не думаю, що мені це вдалось, але я хоча б посіяв у його душі зерно сумніву. Чим би не був байрум, вони не кораблебудівники; а раса, яка створила кораблі, цілком могла зникнути. Або ж вона перетворилася на байрум.

— Сірий не був дурним.

— Став таким, тільки-но проникнув у твою голову, тут я з тобою згодний. Сірий був тобою, Джонсі. Він украв твої емоції, твої спогади, твою любов до бекону.