Розділ «Частина 3 Квеббін»

Але Перлі не спав. Не був непритомним і навіть не впав у кому. Перлі був мертвий. І він… якось усох, чи що. Майже муміфікувався. Тонкі, зморшкуваті щоки втяглися. Очниці — глибокі лунки, наче під тонким серпанком зімкнутих повік очні яблука провалились усередину голови, яка тепер більше нагадувала порожнє відро. І він притулився до дверцят під якимсь дивним кутом: одна нога піднята, зігнута і майже лежить на другій, наче він так і помер, намагаючись видати свій знаменитий пук однією половинкою. Штани його потемнішали, немов вимазані брудом, сидіння під ним було мокрим. Від калюжі до Фредді тяглися червоні струмочки.

— Якого х…

Із заднього сидіння пролунав оглушливий рев, ніби хтось увімкнув потужну стереосистему на повну. Кутом правого ока Фредді вловив якийсь рух. У дзеркальці заднього огляду виникло чудовисько, неймовірно жахливе. Воно відірвало Фредді вухо, потім пробило щоку, пірнуло в рот і крізь ясна вчепилось у нижню щелепу. А потім лайнотхір Арчі Перлмуттера відірвав шматок від обличчя Фредді, як голодна людина відламує ніжку курчати.

Фредді закричав і розрядив карабін у двері «Хаммера» з пасажирського боку. Піднявши одну руку, він спробував відірвати від себе тварюку, але пальці ковзали по слизькій новонародженій шкірі. Тхір відхилився, відкинув голову і вмить проковтнув відірване, як папуга — шмат сирого м’яса. Фредді намацав ручку дверцят зі свого боку, але перш ніж він устиг її смикнути, тварюка завдала нового удару і цього разу вгризлась у м’язисту плоть у тому місці, де з’єднуються плече і шия. З розсіченої яремної вени фонтаном ринула кров. Спершу вона потрапила на стелю «Хамві», а потім закапала з неї червоним дощем.

Ноги Фредді засмикалися, стрімкою чечіткою забили в широку педаль гальма «Хамві». Тварюка на задньому сидінні знову відскочила, затрималася, точно продумуючи свій наступний хід, і, ковзнувши змією по плечу Фредді, впала йому на коліна.

Фредді скрикнув, коли тхір одним махом відтяв йому все причандалля… і замовк назавжди.

На задньому сидінні другого «Хамві», повернувшись упівоберта, Генрі спостерігав, як б’ється і смикається нечітка фігура за кермом припаркованої поруч автівки. Він тихо радів густому снігу та крові, яка бризнула на лобове скло іншого «Хамві», частково перекривши огляд.

Він і так забагато бачив.

Нарешті фігура за кермом перестала рухатись і завалилася на бік. Невиразна масивна тінь піднялася над нею, ніби тріумфуючи. Генрі знав, що це таке. Він уже бачив одну на ліжку Джонсі в «Дірі». І в тому «Хамві», який гнався за ними, розбите одне з вікон. Навряд чи тварюка могла похвалитися розвиненим інтелектом, але скільки часу в неї піде на те, щоб зреагувати на свіже повітря?

«Вони не люблять холоду. Він їх убиває».

Це так. Але Генрі не хотів залишати її в живих, і не тільки тому, що водосховище було надто близько, аж чути плескіт води по камінню. У декого назбирався чималий борг, і тепер тільки він міг виставити рахунок. Розплата — сука, як часто зауважував Джонсі, і зараз саме час сплачувати рахунки.

Він перехилився через сидіння. Ніякої зброї. Потягся далі і відкрив «бардачок». Нічого, крім купи старих рахунків, квитанцій на бензин і пошарпаної книжечки в м’якій обкладинці під заголовком «Як стати найкращим другом самому собі».

Генрі відчинив двері, ступив на сніг, і ноги миттю вилетіли з-під нього. Він упав на дупу, подряпавши спину об високе крило «Хаммера». Трахни мене, Фредді. Генрі піднявся, знову послизнувся, але, вхопившись за відчинені дверцята, зумів устояти. Далі він, обережно переставляючи ноги, обійшов машину, не відриваючи погляду від її двійника, який стояв позаду і всередині якого все ще вовтузилася несамовита тварюка, яка дожирала водія.

— Залишайся на місці, красуне, — сказав Генрі й зареготав. Сміх прозвучав дико, та це не зупинило його. — Знеси парочку яєць. Я ж Яйцеголов, зрештою. Твій добрий сусід Яйцеголов. Може, принести тобі «Як стати найкращим другом самому собі»? У мене є примірник.

Він уже заливався сміхом так, що й говорити не міг. Ковзав на підступному мокрому снігу, як хлопчисько, що біжить після уроків покататися з гірки. Чіплявся за бік «Хаммера», хоча, крім як за дверцята, особливо чіплятися не було за що. Спостерігав, як стрибає і вовтузиться тварюка… А потім вона раптом зникла. Ой-ой. Куди, чорт забирай, вона поділась? «У якомусь тупому фільмі жахів Джонсі на цьому місці звучала б моторошна музика, — подумав Генрі. — “Напад лайнотхорів-убивць”». Від цієї думки він знову почав реготати.

Нарешті йому вдалося дістатися до кузова. Тут була кнопка, яку слід було натиснути, щоб відчинити заднє вікно… хіба що його замкнули зсередини. Хоча це навряд. Хіба Овен не таким чином залазив? Генрі не пам’ятав. Хоч убий. Він явно не був собі найкращим другом.

Продовжуючи пирскати сміхом, він натиснув на кнопку, і заднє вікно відчинилося. Генрі зазирнув усередину. Дякувати Богу, гвинтівки. Армійські карабіни на зразок того, що Овен узяв у свою останню розвідку. Генрі взяв один і став оглядати. Запобіжник — є. Перемикач режимів — є. Магазин із маркуванням «АРМІЯ США. КАЛІБР 5.56. 120 НАБ.» — є.

— Так просто, що навіть байруму під силу, — мовив Генрі й зареготав так, що аж узявся за живіт і склався навпіл, але відразу ж послизнувся і ледь не гепнувся знову. Ноги боліли, спину ломило, серце нило від болю… і все ж він сміявся. Він Яйцеголов, він Яйцеголов, він — гієна, що сміється.

Генрі підійшов до водійського боку «Хамві» Курца, тримаючи карабін напоготові (відчайдушно сподіваючись при цьому, що зумів зняти його з запобіжника). У голові в нього все ще грала напружена музика, але він сміявся. Дверцята бензобака він побачив, куди б вони поділися? Але де Ґамера, Жах із космосу[237]?

І, немов почувши його думки, — а Генрі зрозумів, що то цілком імовірно, — тхір з розмаху врізався головою в заднє вікно. Те, яке, на щастя, не було розбитим. До закривавленої голови прилипло волосся та клаптики плоті. Моторошні чорні очі-намистинки втупились у Генрі. Чи знала істота, що має запасний вихід? Можливо. І, можливо, розуміла, що скористатися ним означає швидку смерть.