Розділ «Частина 3 Квеббін»

— Уу, аммо.

— Слухайся Генрі.

— Уу, аммо. Уу уаися Ені.

— Не розстібай куртку на холоді.

— Е уу, — слухняно повторював Даддітс, але в його голосі вже чулося нетерпіння, йому явно хотілося швидше піти, і це знову повернуло Генрі в минуле: походи по морозиво, до кіно, ігри в міні-гольф (Даддітс напрочуд добре грав, тільки Пітові щастило більш-менш постійно його перемагати), і завжди звучало: «слухайся Генрі», або «слухайся Джонсі», або «слухайся друзів», завжди «будь хорошим хлопчиком, Дадді», і завжди «я уу ооим, аммо».

Вона уважно оглянула його з ніг до голови.

— Я люблю тебе, Дуґласе. Ти завжди був чудовим сином, і я тебе дуже люблю. А тепер поцілуй мене.

Він поцілував матір; та нерішуче підняла руку і погладила його колючу неголену щоку. У Генрі серце розривалось, і все ж він дивився , бо був так само безсилий, як муха, що потрапила до павутиння. Будь-який ловець снів — це ще й пастка.

Даддітс укотре сумирно поцілував матір, але його сяючі зелені очі металися між Генрі і дверима. Даддітс поспішав. Чому? Знав, що люди, які переслідують Генрі й Овена, вже близько? Чи смакував пригоду, подібну до тих, у які вони вп’ятьох потрапляли колись? Чи те й інше? Так, можливо.

Роберта розтулила руки і востаннє відпустила сина.

— Роберто, — сказав Генрі, — чому ви не розповіли нам, що відбувається? Чому не зателефонували до жодного з нас?

— А чому ви не приїжджали?

Генрі міг би поставити зустрічне запитання: «Чому не телефонував Даддітс ?», — але це не відповідало б дійсності. Даддітс постійно «телефонував», тільки по-своєму, він їх викликав від самого березня, коли Джонсі збила машина. Генрі згадав Піта, уявив, як той сидів у снігу біля перевернутого «скаута», пив пиво і писав на снігу «ДАДДІТС» — знову і знову… Даддітс, який ув’язнений у своїй Небувалій Небувалії і помирає там, Даддітс, який посилає заклик за закликом і отримує у відповідь лише мовчання. Нарешті один із них з’явився до нього, але тільки для того, щоб повезти кудись, захопивши з собою тільки пакет із ліками і стару жовту валізку для сніданків. У ловці снів не було доброти. Вони бажали Даддітсові тільки хорошого, навіть щойно побачивши в перший день знайомства, вони щиро його любили. І все ж дійшло до такого.

— Бережи його, Генрі.

Погляд Роберти перемістився на Овена:

- І ви також. Бережіть мого сина.

— Ми постараємося, — пообіцяв Генрі.

Розвернутися на Дірборн-стрит було ніде, усі під’їзні доріжки завалило снігом. У ранковому світлі сонні околиці нагадували місто десь серед тундри на Алясці. Овен увімкнув задню передачу й у такий спосіб виїхав на вулицю, масивний зад «Хамві» незграбно розгойдувався з боку на бік, доки високий сталевий бампер не врізався в якусь заметену снігом автівку, яка була припаркована біля бордюру. Почувся дзвін розбитого скла, і вони знову вирвалися крізь замерзлі снігові перепони на перехрестя, а потім, різко крутнувшись, і на Канзас-стрит, у бік шосе. Весь цей час Даддітс абсолютно спокійно сидів на задньому сидінні, тримаючи валізку на колінах.

«Генрі, чому Даддітс сказав, що Джонсі потрібна вона? Про кого це?»

Генрі намагався послати відповідь подумки, але Овен більше його не чув. Плями байрусу на його обличчі побіліли, і, коли він мимохіть почухав щоку, нігті зішкребли цілі шматки. Шкіра під ними була почервонілою і подразненою, але загалом здоровою.