Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

— Так, побачиш. Але ще не скоро.

Його очі заплющилися. Роберта ще довго сиділа біля нього на ліжку, втупившись поглядом у свої руки, сумна, як сама печаль, самотня, як сама самотність.

Тепер же вона поспішила вниз, і так, він дійсно співав. Вільно володіючи мовою Даддітса (та й як же їй було нею не володіти, якщо понад тридцять років це була її друга мова), вона, навіть не замислюючись, переклала протяжні склади: «Скубі-Дубі-Ду, де подівся ти? Є в нас справ багато. Скубі-Дубі-Ду, нам допоможи, будемо чекати».

Вона забігла до кімнати, не знаючи, чого чекати. Але точно не цього: у кімнаті яскраво горіло світло, а Даддітс був повністю вдягнений, уперше після попередньої (і, якщо вірити доктору Бріско, останньої) ремісії. В улюблених вельветових штанях, теплому жилеті поверх футболки з зображенням Ґрінча і в бейсболці «Ред Сокс», він сидів на стільці біля вікна і дивився в ніч. На обличчі його тепер не було ні тривоги, ні сліз. Він вдивлявся в снігову бурю з ясноокою впевненістю, що змусила її згадати колишні часи, до хвороби, яка давалася взнаки ледь помітними, здавалося б, несерйозними симптомами: задишка й утома після короткої гри у фрисбі надворі, занадто великі синці після навіть незначних забиттів і те, як довго вони не проходили. Так він, бувало, дивився, коли…

Але вона не могла думати, вона була занадто стривожена, щоб думати.

— Даддітсе! Дадді, що…

— Аммо! Е оя аізка?

«Мамо, де моя валізка для сніданків?»

— На кухні, але, Дадді, ніч надворі. Іде сніг. Ти ні…

Нікуди не підеш, хотіла вона сказати, звичайно ж, але слова ці не захотіли злітати з язика. Його очі так світилися, були такими живими. Таке ясне світло в його очах, напевне, повинне було порадувати її, але чомусь, навпаки, злякало.

— Еі ііна оя оока! Еі ііуен ій іанок!

«Мені потрібна моя валізка. Мені потрібен мій сніданок!»

— Ні, Даддітсе, — намагаючись бути твердою. — Тобі потрібно роздягтись і лягти. Ось що тобі потрібне, більше нічого. Нумо. Я допоможу.

Але, коли вона підійшла, він підняв руки і схрестив їх на вузьких грудях, долоня правої руки притиснута до лівої щоки, долоня лівої руки — до правої. З самого раннього дитинства це був його єдиний спосіб чинити опір. Зазвичай цього вистачало. Вистачило й зараз. Їй не хотілося його знову засмучувати, щоб у нього знову носом пішла кров, але вона не мала наміру збирати і класти у валізку зі Скубі-Ду сніданок у п’ятнадцять хвилин на другу ночі. Ні.

Вона відійшла й сіла на край ліжка. У кімнаті було тепло, але вона змерзла, навіть у щільній фланелевій нічній сорочці. Даддітс повільно опустив руки, насторожено спостерігаючи за нею.

— Можеш сидіти, якщо хочеш, — сказала вона. — Але що сталося? Тобі щось наснилося, Дадді? Щось погане?

Можливо, й наснилося, але не погане. Інакше в нього обличчя б так не світилось. І тільки зараз вона впізнала цей вираз: так він часто виглядав у вісімдесятих, у ті славні часи, коли Генрі, Піт, Бобер і Джонсі ще не розійшлися кожен своєю дорогою, до того як вони стали телефонувати й відвідувати його все рідше, поспішаючи зажити дорослим життям і забувши того, кому довелося залишитись позаду.

Такий вираз з’являвся на його обличчі, коли особливе чуття підказувало, що друзі йдуть до нього в гості. А іноді вони разом ішли гуляти в Строфорд-парк або Барренс (туди їм ходити було не можна, але вони все одно ходили — і вона, і Алфі знали про це, й одного разу похід туди закінчився тим, що вони потрапили на першу шпальту газети). Іноді Алфі або хтось із їхніх мам або тат возив їх до аеропорту на міні-гольф або до «Міста розваг» у Ньюпорті, і в ці дні вона завжди збирала сендвічі, печиво і термос молока в жовту валізку для сніданків Даддітса.

«Він думає, що до нього їдуть друзі. Напевне, Генрі або Джонсі, тому він говорить, що Піт і Бобер…»

І раптом, поки вона сиділа на ліжку Даддітса, склавши на колінах руки, їй примарилася жахлива картина. Глупа ніч. Третя година. Лунає стукіт у двері. Вона йде відчиняти. Не хоче, але йде, не в силі себе зупинити. І на порозі стоять мертві, а не живі. На порозі Бобер і Піт, які повернулися в дитинство, такі, якими були того дня, коли вона їх уперше побачила, коли вони врятували Дадді від бозна-яких знущань і привели його додому. В її уяві на Бобрі була його байкерська куртка з блискавками, а на Піті — водолазка з написом «NASA» на лівому боці грудей, якою він так пишався. Але обличчя їхні холодні й бліді, очі вкриті матовою трупною виноградно-чорною поволокою. Вона побачила, як Бобер ступив уперед, не посміхаючись, не впізнаючи її. Він діловито простягає бліді руки-щупальця. «Ми прийшли по Даддітса, місіс Кейвелл. Ми мертві, він тепер теж».