Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Тож Овен вважав себе щасливчиком. Він, принаймні, мав чим зайнятися.

Постоявши за сараєм біля дротів під напругою і випаливши чергову цигарку, якої йому не дуже й хотілось, Овен вирушив на пошуки Генрі і знайшов його, коли той дерся вгору крутим, порослим кущами схилом. Згори було чути шум дитячої гри в бейсбол або софтбол. Генрі був хлопцем, тобто підлітком, і кликав когось на ймення… Джейні? Джолі? Не має значення. Він спав, але був потрібен Овену в реальному світі. Він і так дозволив йому відіспатися на повну (майже на годину довше, ніж планував), але якщо вони збиралися вирушати в дорогу, то саме зараз був слушний час.

«Генрі!» — покликав він.

Підліток здивовано озирнувся. З ним були ще троє хлопчаків… ні, ще четверо. Один дивився в якусь трубку. Вони були наче розмиті, не роздивишся як слід, але Овена це не обходило. Його цікавив тільки Генрі. Не оцей прищавий здивований шкет. Йому був потрібен дорослий чоловік.

«Генрі, прокинься».

«Ні, вона там. Ми повинні її дістати. Ми…»

«Не знаю, хто там у вас, але вона мені триста років не потрібна. Прокинься».

«Ні, я…»

«Уже час, Генрі, прокинься. Прокинься. Прокинься…»

«…ти вже, нарешті!»

Генрі з гучним вдихом сів, не розуміючи, хто він і де. Це, звичайно, погано, але є й гірше: він не знав, коли він. Йому вісімнадцять чи майже тридцять вісім? Може, десь посередині? Він відчував запах трави, чув стукіт бити об м’ячик (софтбол, дівчата в жовтих майках грали у софтбол) і крик Піта: «Вона там! Хлопці, здається, вона там!»

— Піт бачив, він бачив лінію, — пробурмотів Генрі, досить туманно розуміючи, про що говорить. Сон уже майже збляк, його яскраві образи змінило щось темне. Щось таке, що він повинен був зробити або спробувати зробити. Він відчув запах сіна і, не так чітко, кислувато-солодкий аромат марихуани.

«Містере, ви можете нам допомогти?»

Великі оленячі очі. Її звали Марша. «Навряд чи, — відповів він їй і додав: — Але все може бути».

«Ну ж бо, прокидайся, Генрі! Уже за чверть четверта. Підйом!»

Цей голос лунав гучніше й вимогливіше, перебиваючи, заглушуючи решту голосів. Так звучить музика в плеєрі, коли тільки-но вставлено нові батарейки, а гучність на максимумі. Голос належав Овену Андергіллу. Він — Генрі Девлін, і, якщо вони хочуть щось спробувати зробити, зараз саме час розпочати.

Генрі встав, скривившись від болю в ногах, спині, плечах і шиї. Там, де не стогнали від болю м’язи, нестерпно чухався байрус, який активно розрісся. Він почувався старезним столітнім дідуганом, доки не зробив перший крок у бік брудного вікна. А потім вирішив, що ні, стодесятилітнім.

Побачивши, як у вікні окреслюється силует людини, Овен полегшено кивнув. Генрі рухався, як хворий Мафусаїл, але Овен мав чим це виправити, принаймні на якийсь час. Він украв це в новому лазареті, де панувала така метушня, що ніхто його й не помітив, коли він туди навідався. І весь цей час він не забував захищати фасад свого розуму двома мантрами-блоками, як учив Генрі: «Скачи на паличці-конячці до хреста в Бенбері» і «Так, ми можем-можем, так, ми можем, так, ми можем». Поки що, судячи з усього, допомагало — на нього кілька разів подивилися з подивом, але запитань не ставили. Навіть погода їм сприяла: заметіль продовжувала шаленіти.

У віконному отворі за склом промальовувалось обличчя Генрі, блідий розмитий овал.

«Не знаю, чи вийде, — послав думку Генрі. — Я й ходжу насилу».