Розділ «Частина 2 Сірі чоловічки»

Овен розрізав огорожу — і колючий дріт, і звичайний — і тепер стояв перед своїм «Сно-Кетом» (всюдихід був пофарбований у маскувальний білий колір, тому не дивно, що Генрі не помітив його крізь сніг), уперши автомат у стегно і намагаючись дивитись у всіх напрямках одночасно. Численні джерела світла наділили його півдесятком тіней; вони розходилися від його черевиків божевільними годинниковими стрілками.

Овен обхопив Генрі за плечі.

«Ти в порядку?»

Генрі кивнув. Як тільки Овен потяг його до «Сно-Кета», пролунав гучний різкий вибух, ніби хто пальнув із найбільшого у світі карабіна. Генрі присів, заплутався у власних ногах і, напевне, впав би, якби Овен його не притримав.

«Що…»

«Скраплений газ. Можливо, і бензин. Дивись».

Овен узяв його за плече і розвернув. Генрі побачив величезний вогняний стовп, що краяв снігову ніч. У небо злетіли дошки, покрівельна дранка, палаючі коробки «Чиріоз», рулони туалетного паперу. Деякі з солдатів завмерли на місці, зачаровано спостерігаючи за бурхливим вируванням вогню. Інші кинулися бігти до лісу. Наздоганяти втікачів, припустив Генрі, він ясно відчував у голові паніку — «Бігти! Бігти! Уперед! Уперед!», — але не знав, чия вона. Пізніше, коли з’явився час подумати, він зрозумів, що багато з військових теж почали тікати. Зараз же він не розумів нічого. Усе відбувалося занадто швидко.

Овен розвернув його назад і посадив на пасажирське сидіння «Сно-Кета», проштовхнувши крізь брезентову запону, від якої добряче тхнуло мастилом. У кабіні «Кета» зберігалося благословенне тепло. Рація, пригвинчена до примітивної приладової панелі, то тріщала, то захлиналася криками. Єдиним, що зміг чітко розібрати Генрі, була паніка в голосах. Це наповнило його божевільною, дикою радістю, навіть гострішою, ніж та, яку він відчув того ранку, коли їхня четвірка вселила Річі Ґренадо і його грізним посіпакам страх перед Господом Богом. То ось хто проводив цю операцію: купка дорослих Річі Ґренадо, тільки з автоматами, а не висохлими шматками собачого лайна.

Між сидіннями щось стояло, якась коробка з двома миготливими бурштиновими вогниками. Коли Генрі з цікавістю нахилився до неї, Овен відсмикнув край навісу над водійським сидінням і заскочив у «Кет». Він важко дихав і всміхався, поглядаючи на палаючу крамницю.

— Обережніше з цією штукою, брате, — кинув він. — Не зачепи кнопки.

Генрі підняв коробочку розміром з улюблену Даддітсову валізку для сніданків. Кнопки, про які згадав Овен, були розташовані під миготливими вогниками.

— Для чого це?

Овен повернув ключ запалювання — двигун «Сно-Кета» загурчав і ожив — і пересунув довгий важіль, продовжуючи всміхатись. У яскравому світлі, що пробивалось у кабіну «Сно-Кета» крізь лобове скло, Генрі помітив червонувато-помаранчеві ниточки байрусу, який ріс під кожним оком, схожий на туш для вій. Червоне проглядало і в бровах.

— Тут забагато світла, — сказав він. — Приглушимо трохи.

Дуже плавно, як моторний човен, Андергілл розвернув «Кет». Генрі повалився на спинку сидіння, поставивши коробку з миготливими вогниками собі на коліна і подумавши: якщо йому наступні років п’ять доведеться просидіти в цьому кріслі, не підводячись, він буде тільки радий.

Овен глянув на нього, скеровуючи «Сно-Кет» по діагоналі до обрамленого сніговими заметами рову, колишньої Свонні-Понд-роуд.

— Ти впорався, — сказав він. — Я, чесно кажучи, в тобі сумнівався, але ти розворушив усю цю хрінь.

— Я ж казав, що вмію розворушити.

«До того ж, — подумки додав він, — вони майже всі так чи інакше помруть».

«Не має значення. Ти дав їм шанс. І тепер…»