Розділ «Частина 1 Рак»

Вогонь на гілці наближався до руки, і Піт подумав: що робитиме, якщо гілка згорить раніше, ніж істота спуститься, і він не встигне нею скористатись? А потім у нього виникла нова думка, яскрава, як день, і червона від панічного страху. Вона заповнила всю його голову, і він почав вигукувати її вголос, заглушаючи звуки руху істоти, яка почала швидко ковзати по похилій блясі.

— Будь ласка, помилуйте нас! Ne nous blessez pas![66]

Але вони не помилують, бо… Чому?

«Тому що вони не безпорадні маленькі інопланетні чоловічки, які чекають, поки хто-небудь позичить їм телефонну картку Нової Англії, щоб зателефонувати додому. Вони — хвороба, вони — рак, і, хвала Господу, хлопці, ми з вами — хіміотерапія, одна велика, гаряча доза радіації. Ви мене чуєте, хлопці?»

Піт не знав, чи чують вони, хлопці, до яких звертався голос, але він чув. Вони прийдуть. Хлопці прийдуть, «криваві пірати» прийдуть, і жодні благання у світі не зупинять їх. А вони благали, і Піт благав разом з ними.

— Будь ласка, помилуйте нас! Будь ласка! S’il vous plaоt! Ne nous blessez pas! Ne nous faites pas mal, nous sommes sans dйfense![67] — Крізь сльози: — Будь ласка! Заради всього святого! Ми безпорадні!

Внутрішнім поглядом він побачив руку, собаче лайно, майже голого хлопчика, який плаче. І весь цей час істота повзала по даху, вмираюча, але не безпорадна, дурна, але не безмозка, підбиралася до Пітера зі спини, поки він кричав, поки лежав на боці поруч із мертвою жінкою, слухаючи, як починається якась апокаліптична бійня.

«Рак», — промовив чоловік зі світлими віями.

— Будь ласка! — закричав він. — Будь ласка, ми беззахисні!

Але хоч це правда, хоч брехня — однаково запізно.

Снігохід проминув місце, де сховався Генрі, не зменшуючи швидкості, і тепер його звук стихав на заході. Можна було без побоювання покинути притулок, але Генрі не вийшов. Не міг. Розум, який оселився в Джонсі, не відчув його: чи то відволікся, чи то Джонсі якимось чином…

Але ні. Сама думка про те, що хоча б якась частка Джонсі залишилася всередині цієї моторошної хмари, здавалася безглуздою.

А тепер, коли щось пішло — в усякому разі, віддалялося, — зазвучали голоси. Вони наповнили череп Генрі, мало не звівши з глузду балаканиною, як плач Даддітса завжди зводив його з глузду, принаймні доти, доки статева зрілість не заступила всю цю нісенітницю. Один із голосів належав людині, яка щось сказала про грибок (легко помирає, якщо не потрапляє на живого носія ), а потім щось про телефонну картку Нової Англії і… хіміотерапію? Так, велика, гаряча доза радіації. Голос якогось психа, подумав Генрі. Господь свідок, він надивився на таких на своєму віку.

Решта голосів змушували його ставити під сумнів власну розсудливість. Не всі були йому знайомі, але деяких він упізнав: Волтер Кронкайт[68], Баґз Банні, Джек Вебб[69], Джиммі Картер, жінка, про яку він подумав, що то Марґарет Тетчер. Іноді голоси говорили англійською, іноді французькою.

— Il n’y a pas d’infection ici[70], — вимовив Генрі й заплакав. Його приголомшило і надихнуло те, що серце ще зберегло сльози, хоча він думав, що ні сліз, ні сміху — справжнього сміху — там уже не лишилося. Сльози страху, сльози жалю, сльози, які розверзли кам’яну основу одержимості самим собою і підірвали брилу зсередини. «Тут інфекції немає. Будь ласка, о Господи, зупиніться, не треба, не треба, nous sommes sans dйfense, NOUS SOMMES SANS… »

Потім на заході загримів справжній грім людських голосів, і Генрі схопився за голову, думаючи, що крики й біль розірвуть її на частини. Падлюки просто…

Падлюки просто вбивали їх.

Піт сидів біля багаття, не звертаючи уваги на хвилі болю, що йшли з ушкодженого коліна, не помічаючи, що тепер він тримав палаючу гілку біля скроні. Крики в голові не змогли повністю заглушити звук стрілянини з кулеметів, що пролунав на заході, великих кулеметів, п’ятдесятого калібру. Тепер крики — «будь ласка, помилуйте нас, ми беззахисні, тут інфекції немає!» — почали зливатись і перетворюватись на одне суцільне панічне ревіння; вони були марними, вже ніщо не допоможе, все вирішено.

Уловивши краєм ока рух, Піт обернувся, і цієї самої миті істота, яка перебувала на даху, завдала удару. Він устиг помітити тонке, схоже на тхора тіло, яке переміщувалося за допомогою м’язистого хвоста, а не ніг, а потім зуби вп’ялися йому в кісточку здорової ноги. Він закричав і смикнув до себе ногу так різко, що мало не вдарив себе в підборіддя власним коліном. Істота трималася на його нозі, як п’явка. Ці тварюки просили про пощаду? Ну й хрін з ними, якщо так! На хрін!

Піт схопив тварюку правою рукою, забувши про поріз від пивної пляшки; здоровою лівою він тримав біля голови смолоскип. Він відчув під пальцями щось схоже на холодне, вкрите шерстю желе. Істота тієї ж миті відпустила кісточку, і Піт устиг побачити позбавлені виразу чорні очі — очі акули або орла, — перш ніж у праву руку вп’ялися гострі, як голки, зуби, розриваючи плоть уздовж старого порізу.