Розділ «Частина 1 Рак»

— Привіт, люба, я вдома, — задихаючись, мовив він. — Були невеликі проблеми з коліном, але я повернувся. Усе одно це кляте коліно — твоя вина, Беккі, отож не нарікай, добре? Беккі, тебе ж так звати?

Можливо, але вона не відповіла. Просто лежала без руху, з розплющеними очима. Йому, як і раніше, було видно тільки одне око (те саме чи друге — він не міг згадати). Зараз це око не здавалося йому таким уже страшним, але, можливо, це тому, що в нього з’явились інші причини для занепокоєння. Ось хоча б багаття. Полум’я згасало, але тліючих жарин іще залишилося чимало, тому, дякувати Богові, встиг він вчасно. Підкинути хмизу, розвести вогонь якнайгарячіше і лягти до нього ближче разом із подружкою Беккі (тільки з навітряного боку, Господи, її канонада — це щось страшне). Дочекатися Генрі. Генрі не першина рятувати його з халепи.

Піт поповз до жінки й невеликої купи хмизу позаду неї і, опинившись поруч із нею — близько настільки, щоб знову відчути ефірний хімічний запах, — зрозумів, чому її око більше не турбувало його. Око втратило погляд химери. Воно втратило будь-який погляд. Вона обповзла навколо багаття і померла. Снігова кірка на її талії та стегнах мала червоний колір.

Піт зупинився, впираючись руками в землю, подивився на неї, але цікавість до неї, живої чи мертвої, була не набагато сильнішою за скороминущу цікавість до зворотного руху годинника. Зараз у нього лишилось одне бажання: підкинути хмизу в багаття і зігрітися . Про жінку він подумає пізніше. Може, наступного місяця, коли сидітиме у своїй вітальні з загіпсованим коліном і горнятком палючої кави в руці.

Нарешті він дістався хмизу. Залишилися всього чотири гілки, але найтовщі. Генрі, скоріше за все, повернеться ще до того, як вони догорять, і назбирає ще гілля, перед тим як піти по допомогу. Старий добрий Генрі. В епоху контактних лінз і лазерної хірургії він усе ще носить дурні черепахові окуляри, але на нього можна покластися.

Розум Піта настирливо намагався повернутися до «скаута», згадати, як він заповзав у машину й відчував запах одеколону, яким Генрі не користувався, але Піт не пускав його. «Давайте туди не ходити», — як кажуть діти. Наче спогади — це місце. Ні одеколону-примари, ні спогадів про Даддітса. Більше жодних «не скакати», більше жодних «не грати». У нього й так на тарілці достатньо.

Одну за одною він незграбно покидав гілки в багаття, скривившись від болю, але насолоджуючись тим, як снопи іскор божевільними світлячками злітають угору і гаснуть під бляшаним дахом.

Генрі незабаром повернеться. За цю думку можна було триматися. Просто дивитися на вогонь і думати про це.

Ні, він не повернеться. Тому що в «Дірі в стіні» щось сталося. Щось, пов’язане з…

— Ріком, — промовив він, спостерігаючи, як язики полум’я пробують на смак нові гілки. Скоро вони наситяться, зміцніють і виростуть.

Він зубами стягнув із себе рукавички й підніс руки до теплого вогню. Розбита пляшка залишила на правій долоні довгий глибокий поріз. Залишиться шрам, ну то й що? Що таке кілька шрамів для друзів? А вони ж були друзями, так? Так. Стара банда з Канзас-стрит, «криваві пірати» з пластмасовими шаблями та променевими пістолетами з «Зоряних воєн» на батарейках. Одного разу вони навіть здійснили подвиг — точніше, двічі, якщо рахувати дівчисько Рінкенгауер. Того разу їхню фотографію навіть надрукували в газеті. Ну то й що, що він має шрами? Ну то й що, що вони, можливо — всього лише можливо, — вбили одного хлопця? Якщо хтось і заслужив, щоб його вбили…

Але ні, туди він теж не піде. Ні-ні.

Хоча лінію він бачив. Подобалося йому це чи ні, лінію він бачив, причому чіткіше, ніж будь-коли. Переважно він бачив Бобра… і чув його. У самому центрі голови.

«Джонсі? Ти там, друже?»

— Не вставай, Бобре, — промовив Піт, дивлячись, як потріскує і набирає силу вогонь. Багаття вже розгорілось і обдавало жаром обличчя, від чого він закуняв. — Залишайся на місці. Просто… Просто сиди міцно.

Що все це означає? «Що це за мумба-юмба?» — як іноді говорив сам Бобер, коли вони були дітьми. Фраза ця нічого не означала, але доводила їх до кольок у животі. Піт відчув, що може дізнатися відповідь, коли захоче, — лінія була дуже яскравою. Він на мить побачив блакитні кахлі, напівпрозору душову завісу, яскраво-помаранчеву шапку — шапку Ріка, шапку Маккарті, шапку старого Ось-Стою-Під-Дверима-І-Стукаю, — і відчув, що, коли забажає, зможе отримати все інше. Він не знав, що це — майбутнє, чи минуле, чи це відбувається зараз, цієї хвилини, але дізнався б, якби захотів, якби…

— Не хочу, — відрубав він і відштовхнув від себе все.

На землі ще лишилося кілька гілок різного розміру. Піт кинув їх у вогонь, потім подивився на жінку. Тепер у її розплющеному оці не було загрози. Око помутніло, немов затяглося плівкою, як каламутніє око застреленого оленя. Уся ця кров навколо неї… Мабуть, у неї почалася кровотеча. Щось зламалось у неї всередині. Ще й як зламалось! Напевно, вона передчувала, що на неї чекає, тому й сіла посеред дороги — щоб її напевне помітили, якщо хтось проїжджатиме. Хтось її помітив, але чим це скінчилося! Бідна сука. Сука, якій не поталанило.

Піт повільно перемістився ліворуч, узявся за брезент, після чого рушив уперед. Брезент був їй саньми, тепер буде саваном.

— Шкода, що так вийшло, — промовив він. — Беккі, чи як там тебе. Дійсно шкода. Але я нічим не допоміг би тобі, якби залишився, ти ж знаєш. Я не лікар, я, блядь, продавець машин. Ти була…