Розділ «Частина 1 Рак»

«Приречена від самого, сука, початку», — ось що він хотів сказати, але слова застрягли у нього в горлі, коли він побачив її спину. Цю частину не було видно, доки він не наблизився, тому що вона лежала обличчям до багаття. Задня частина її брюк була розірвана на клаптики, ніби вона, закінчивши випускати гази, перейшла на динаміт. Обірвані краї джинсової тканини тріпотіли на вітрі. Також тріпотіли клапті білизни, яка була нижче, щонайменше дві пари штанів: білі зі щільної бавовни та рожеві шовкові. І щось росло на обох штанинах і на задній частині куртки. Поріст, що нагадував цвіль або якийсь грибок. Червоний із золотинкою, утім, це міг бути відсвіт вогню.

Щось вийшло з неї. Щось…

«Так. Щось. І воно зараз за мною спостерігає».

Піт подивився в ліс. Нічого. Потік тварин вичерпався. Він був один.

«Тільки я не один».

Ні, не один. Поруч щось ховалося. Щось, чому не подобався холод, що воліло теплого й вологого місця. Тільки…

«Тільки воно виросло занадто великим. І в нього скінчилася їжа».

— Ти тут?

Піт думав, що почуватиметься дурнем, коли отак гукне в ліс, але ні. Він почувався переляканим, і то більше, ніж будь-коли.

Погляд зупинився на цвілі, яка уривчастою доріжкою йшла від Беккі — так, її звали Беккі, сто відсотків — і завертала за ріг куреня. За мить Піт почув неприємне шкребіння, ніби щось повзло по бляшаному даху. Він підняв голову і простежив поглядом за рухом.

- Іди, — прошепотів він. — Іди і дай мені спокій. Я… я замахався.

Нагорі знову зашаруділо — щось просунулося далі по даху. Так, він замахався. І тепер він, на жаль, став їжею. Істота нагорі знову завозилася. Піт сумнівався, що вона чекатиме довго; можливо, вона і не могла чекати довго там на холоді, це все одно, що запхнути гекона до холодильника. Швидше за все, вона збиралася впасти на нього зверху. І тільки зараз Піт усвідомив страшну річ: він так зациклився на пиві, що забув узяти довбані рушниці.

Першим його бажанням було заповзти глибше в курінь. Але це могло бути помилкою — там він опинився б у замкненому просторі, з якого немає виходу. Замість цього він узявся за одну з палаючих гілок, які щойно кинув у вогнище. З вогню він поки витягати її не став, просто поклав долоню на край. Другий її кінець був охоплений яскравим полум’ям.

— Ану! — гукнув він бляшаному даху. — Любиш тепленьке? У мене є дещо для тебе. Спускайся і бери. Ням — мать твою — ням.

Нічого. Принаймні на даху було тихо. Лише за спиною пролунав глухий ляп: це одна з нижніх гілок скинула з себе снігову подушку.

Пальці Піта стислися на саморобному смолоскипі. Він підняв гілку, потім у маленькому вихорі іскор знову опустив.

— Спускайся, тварюко. Я теплий, я смачний, і я чекаю.

Нічого. Але воно сиділо нагорі. Воно не могло чекати довго, в цьому Піт не сумнівався. Скоро воно прийде.

Час ішов. Піт не міг визначити, як довго тривало очікування, — годинник остаточно зупинився. Іноді його думки неначе загострювались, як бувало раніше, коли вони всією компанією проводили час із Даддітсом (хоч у міру того, як вони дорослішали, а Даддітс залишався колишнім, це траплялося все рідше й рідше, наче їхні мінливі мозки й тіла поступово втрачали здатність уловлювати дивні сигнали, які посилав їм Даддітс). Так, схожість із минулим була, але було і щось нове. Можливо, пов’язане з вогнями в небі. Він усвідомлював, що Бобер помер, а з Джонсі могло трапитися щось жахливе, тільки не знав, що саме.

Що б не трапилося, Генрі про це теж знав, хоч і не точно. Десь у його голові, у найглибшому місці, Генрі все повторював: «Хрест у Бенбері, хрест у Бенбері, скачи на паличці-конячці до хреста в Бенбері».