Розділ «Частина друга. Випускний»

Танцювати вона не вміла, але ще не була готова в такому зізнатися.

— Давай хвилинку просто посидимо.

Коли він відсував для неї стільця, вона побачила свічку й спитала, чи не може Томмі її запалити. Він запалив. Їхні погляди зустрілися над полум’ям. Він простягнув руку й торкнувся її. Музичний гурт продовжував грати.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 133—134):

Можливо, коли тема самої Керрі стане більш академічним питанням, хтось колись здійснить повне дослідження постаті її матері. Я й сам міг би спробувати — хоча б заради того, щоб отримати доступ до родинного дерева Бріґемів. Відшукати свідчення про дивні випадки, що могли трапитися два-три покоління тому, було б надзвичайно цікаво…

Крім того, звісно, ми точно знаємо, що Керрі у випускний вечір приходила додому. Навіщо? Зараз важко сказати, наскільки розважливими мотивами керувалася вона на той час. Вона могла схилитися як до відпущення гріхів і прощення, так і до недвозначного наміру вчинити матеревбивство. У будь-якому разі, речові докази, здається, вказують на те, що Марґарет Вайт чекала на неї…

Будинок стояв у повній тиші.

Вона пішла.

Увечері.

Пішла.

Марґарет Вайт повільно пройшла від своєї спальні до вітальні. Спершу був потік крові й брудні фантазії, що їх наслав Диявол. Тоді ці пекельні сили, якими Диявол її наділив. Вони прийшли в час крові і в час волосся на тілі, аякже. О, вона знала Дияволові сили. Її власна бабця теж їх мала. Вона вміла розпалити піч, навіть не поворухнувшись у своєму кріслі-гойдалці коло вікна. У неї від цього очі світилися

(не залиш відьми при житті)

якимось відьомським вогнем. А іноді за вечірнім столом цукорниця могла раптом почати скажено крутитися, наче дервіш. Щоразу, як це траплялося, бабця навіжено реготала, пускала слину й робила навколо себе знаки від злого ока. Іноді вона хекала, наче собака спекотного дня, а коли померла від серцевого нападу в шістдесят шість років, у такому ранньому віці настільки по-старечому слаба на голову, що це межувало з ідіотизмом, Керрі ще не було й року. Від бабиного похорону не минуло й чотирьох тижнів, як Марґарет увійшла до її спальні й побачила свою дівчинку, що лежала в колисці, сміялася й булькала, дивлячись, як над її головою теліпається в повітрі пляшка.

Марґарет її тоді ледь не вбила. Ральф спинив її.

Не можна було давати йому спинити себе.

Зараз Марґарет стояла посеред вітальні. Христос дивився на неї з розп’яття зраненими, страдницькими, докірливими очима. Цокав шварцвальдський годинник із зозулею. Було десять на дев’яту.

Вона відчувала, справді відчувала, як вирує в Керрі Дияволова сила. Вона огортала її повністю, піднімала й тягла своїми лихими, лоскітливими пальцями. Жінка знов була намірилася виконати свій обов’язок, коли Керрі було три роки — коли вона застала її за гріховним роздивлянням тієї Дияволової хвойди в сусідньому подвір’ї. Тоді були камені, і після них вона ослабла. А тепер минуло тринадцять років, і її сила знов наросла. Бог не дав себе осміяти.

Спочатку кров, тоді сила

(напиши своє ім’я підпишися кров’ю)

тепер хлопець і танці, а потім він повезе її до придорожні, на стоянку, пересадить її на заднє сидіння, візьме її… Кров, свіжа кров. Кров завжди є в корені всього, і тільки кров’ю це можна спокутувати.