Розділ «Частина друга. Випускний»

В: Здається, я сказав, що її трохи занесло.

П: І Ви не можете сказати напевне, чи не вжила вона слово «ми», а не «вони»?

В: Може, й ужила, але…

П: Що міс Снелл зробила далі?

В: Розплакалася. Я ляснув її по щоці.

П: Чому Ви це зробили?

В: Мені здалося, що в неї істерика.

П: Вона згодом заспокоїлася?

В: Так, сер. Затихла й доволі добре себе опанувала, зважаючи на те, що її хлопець, певно, загинув.

П: Ви допитали її?

В: Ну, не так, як допитують злочинців, якщо ви про це питаєте. Я спитав, чи вона знає що-небудь про те, що сталося. Вона повторила те, що сказала раніше, але цього разу спокійніше. Я спитав, де вона була, коли почався цей безлад, і вона сказала, що вдома.

П: Ви розпитували її далі?

В: Ні, сер.

П: Вона сказала вам щось іще?

В: Так, сер. Вона попросила — просто благала — знайти Керрі Вайт.

П: Як Ви на це відповіли?

В: Сказав їй іти додому.

П: Дякую, шерифе Дойл.

Вік Муні з вискаленими зубами вибрів із тіні коло стоянки банку Bankers Trust. То був широкий і жахливий посміх, як у Чеширського кота, що потойбічно плавав у сірій темряві як примарний спогад про божевілля. Його старанно причесане з нагоди виконання обов’язків конферансьє волосся тепер стирчало на всі боки, наче вороняче гніздо. Крапельки крові відмітили на його лобі якесь уже забуте ним падіння під час навіженої втечі з Весняного балу. Одне око набухло фіолетовим і заплющилося. Він наштовхнувся на службову машину шерифа Дойла, відскочив від неї, наче більярдна куля, і вискалився до п’яного водія на задньому сидінні. Тоді повернувся до Дойла, котрий щойно договорив зі Сью Снелл. Пожежа відкидала на все довкола рухливі тіні, забарвлюючи світ бордовими тонами засохлої крові.

Коли Дойл розвернувся, Вік Муні обхопив його руками. Стиснув, як захоплений кавалер міг би стиснути свою даму в близькому танці. Він тримав Дойла обома руками й притискався до нього, зиркаючи вгору до його обличчя, широко й навіжено скалячись.