Розділ «Частина друга. Випускний»

(керрі керрі керрі)

схоже на те, що відчув, коли запросив її на випускний. У його свідомості ніби ворухнулося щось незнайоме, і воно раз за разом викрикувало ім’я Керрі. Ніби…

— Увага! — гукнув Вік. — Будь ласка, трохи уваги. — Оплески затихли. — Ми проведемо другий тур голосування. Коли до вас підійдуть із бюлетенями, будь ласка, напишіть імена пари, яку ви підтримуєте.

Він з видимим полегшенням відійшов від мікрофона.

Роздали бюлетені: їх поспіхом нарвали з надлишків програмок. Гурт грав, але його не помічали — присутні збуджено балакали.

— То вони не нам аплодували, — сказала Керрі, піднімаючи голову. Те, що відчув Томмі (якщо йому це не здалося), тепер зникло. — Не може бути, щоб то було нам.

— Може, тобі.

Вона німо дивилася на нього.

— Чого вони так довго? — зашипіла вона до нього. — Я чула, як вони ляпали руками. Може, то воно й було. Якщо ти просрав момент… — Джутова мотузка вільно висіла між ними. Її ніхто не торкався з того часу, як Біллі просунув викрутку крізь вентиляцію й видобув її край.

— Не панікуй, — спокійно сказав він. — Вони гратимуть шкільний гімн. Його завжди грають.

— Але…

— Цить. Ти стільки патякаєш, всертися можна. — Вогник його цигарки мирно поблимував у темряві.

Вона замовкла, але

(о коли все скінчиться я тобі покажу друже ти мабуть так і ляжеш сьогодні спати з переповненими яйцями)

подумки несамовито перебрала його слова, запам’ятовуючи їх. З нею ніхто й ніколи не розмовляв у такій манері. Її батько — адвокат.

Була за сім хвилин десята.

Він тримав у руці поламаний олівець і готувався вже писати, коли вона легенько, нерішуче торкнулася його зап’ястя.

— Не треба…

— Що?

— Не голосуй за нас, — нарешті сказала вона.