Розділ «Лихі люди (Товариші)»

– Панич?! – дивуючись, скрикнули грабарі.

– Що ж він зробив таке, що його заперли? – спитав чорнявий.

– А хто його знає. Нічого не зробив; писав щось таке…

Грабарі стали, задумалися.

– Отак, Пилипе, – вимовив білявий до чорнявого, – і вчися – лихо, і не вчися – лихо!

Узяли труну з воза, спустили у яму і закидали землею.

– Царство йому небесне! – сказав Пилип, закінчивши роботу. – Може, він і добрий чоловік був…

– Тю-тю! – відказав сторож. – Яке йому царство небесне, коли повісився?

– Лиха вже його година вішала, а не сам собою! – зарішив білявий.

І, закинувши лопати на плечі, пішли грабарі позаду воза, попихкуючи люльки.

Сонце сіло. Землю обняла тиха ніч. Небо розгорнуло намет свій – синій, широкий, глибокий! Зорі, мов малі діти, видивлялися з його своїми блискучими очима. Місяць плив по небу, розливаючи білувастий світ, котрий мішався з вечірніми померками. Безжурно він дивився на гори, долини, на втихаюче місто. Байдуже йому, що робилося тут, на сій землі – холодним оком зорив він усюди… Що йому за діло, що край кладовища чорніла свіжою землею свіжа могила? Та й кому яке діло до того?!

Ось на широкому майдані, з-за церковної тіні, виткнулось чотири людських постаті. На декотрих жовтіли на головах солом’яні брилі, на других чорніли високі циліндри. У одного довга одежа спускалася до самих ніг; широкі рукави майтолали сюди й туди, тоді як на других були якісь коротенькі куцини. Видно було, що між трьома панами замішався піп. Тихо вони посували уперед; жарти та регіт не сходили з язиків.

– А ви чули новину? – спитав піп.

– Яку?

– Мої товариші піймали у тюрму.

– Дивно, що твої товариші у тюрмі, а ти й досі ні! – проказав жартуючи чийсь товстий голос.

– А справді дивно! – зареготався піп. – їй-богу, правду кажу; якби довше був постояв з ними на кватирі, то певне і сам би був там… Одного позавчора зловили; веселий – знай, співає! Мабуть, чує свою скору погибель. А другий четвертого дня повісився. Дурний! Коли вже наважився вмирати, то так би і вмирав. От би і мені перепало рублів зо три на похороні. Було б на пулечку! А то наш кривоногий сторож сам і ховав, і поминав.

Отак розказував молодий тюремщицький батюшка, отець Григорій Попенко, заливаючись веселим реготом.

Тут саме вони дійшли до краю майдану і стали проти улиці.

– А що ж, може, пом’янемо товариша? – спитав товстий голос. – Ще поки спати, одну можна збити.