Розділ «Запорожці»

— Чи вже ж оце, бабуню, Чаплі? — спитала Маруся в однієї старої баби, що йшла дорогою.

— Чаплі! — відказала й вона.

Карпо й Маруся пішли далі до села. Коли дивляться вони, аж там з боку на ярочку лісок. Під ліском блищала між осокою вода. Карпові схотілось пити, і вони звернули до ліску.

Задумалась Маруся… Їй так бажалось подивитись хоч на ту хатину, де вона зросла… Їй все здавалось, що вона ніби ходила до Дніпра, та оце вертається до дому і побачить свою матір…

Вже сонце стояло низько, як Маруся з Карпом прийшли на Музиківку на балці. Вона зразу пізнала ту балку… І тепер на балці стояла така сама невеличка хатка, обгороджена низеньким тином, обкопана ровом, обсаджена садком, а на окопі — високою дерезою. І тепер на окопі дереза була густа як руно, і закривала увесь ґрунт і до половини хату.

Маруся ввійшла в хату. В хаті було дуже бідно. Коло віконця сиділа старенька женщина. Вона була така похожа на Марусину матір! Маруся так і кинулась до неї на шию і назвала її своєю матірю.

— Що це з тобою, дівчино?! Я не мати твоя, а ти не дочка моя, — тихо промовила женщина.

— Але ж це хата Петрова Музичина? — спитала Маруся.

— Музичина, тільки не Петра, а Василя, а я Василева жінка.

Маруся стала й руки опустила, та все придивлялась до старої женщини.

— А мені все здається, що ви моя матір. Ви такі похожі на матір, що я б зроду не сказала, що ви не мати моя.

— Ти, дівчино, дуже схожа на мою меншу сестру. А в мене й дочки не було. Чи не ходила ти кілька літ по заробітках за границю, що позабувала свою рідню?

— О, я довго ходила!… Давно вже я була дома. А як я була дома, то тут і села не було.

— Що це ти, дівчино, говориш? Твій же вік не Бог зна який! Наші старі люди розказують, що тут на балці стояла перша хата в Чаплях.

Тоді тільки Маруся придивилась, що хата стояла вікнами на схід сонця, а хата її батька стояла на схід сонця причілком. Вона зовсім тепер зрозуміла, що то була дуже давня річ на світі.

— Які ж ви, тітко, бідні! — промовила Маруся, дивлячись на женщину і роздивляючись по хаті.

— А вже ж бідні, бо нема з чого забагатіти. За поля плата велика, а тут і подушне плати, і на волость, і на школу… Та все плати та плати! І робимо, і нічого не маємо! Сідайте, коли ласка ваша.

Маруся й Карпо сіли на лаві й обоє задумались. Тепер тільки Карпо опамятувався зовсім, як поговорив з живими людьми, посидів у хаті. Він неначе прокинувся від важкого й чудного сну, роздивлявся при світлі дня на все живе й тільки згадував той сон, що вже розлітався, неначе на повітрі. А Маруся сиділа та все згадувала, як то було колись в хаті її батька. В її батька хата була така сама невеличка, але далеко багатша, була обвішана рушницями, шаблями, пістолями. Вся та зброя висіла по стінах поміж вишиваними рушниками і хрестами з квіток і васильків. В її батька було що їсти й пити, бо було в його стільки степу, скільки оком окинути; в його була отара овець, були воли й корови. А які коні мав її батько! Як той степовий вітер літали вони по степах. Був у його і ставок, і млинок, і садок, а в садку була пасіка.

— Ви, тітко, кажете, що це Музичин ґрунт з давніх давен. Адже ж у давнього Музики було багато степу. Його поле йшло оттак від самої балки та аж до самого Дніпра.

— Може воно й було коли Музичине, а тепер то панське, то ляхівське. Ми й живемо більш заробітками. А ще недавно наш таки дід чумакував, посилав не одну паровицю і в Крим по сіль, і на Дін по рибу.