Стара Михалчевська не раз бачила, як бурлаки й парубки проводили ватагою через село Василину. Вона вже чула про неї.
– Чи ти ж, сину, не знаєш, що то за бурлачка Василина? – спитала Михалчевська. – Яке ж тобі діло було до неї?
– Не діло, мамо… а так собі стрівся з Марією Янівною та з Василиною, та й ідемо собі містом. А тут десь узялась ціла ватага бурлак з музиками. Один бурлака причепився до мене, буцімто я одбиваю од його Василину, та й сунувся битись. Я добре нам’яв йому боки. Буде він до смерті пам’ятати мої кулаки.
– Ой боже мій милосердний! Чи ти ж, сину, не знаєш, що це за бурлачка Василина? Та це ж покритка, перша гультяйка на всі три заводи.
– Не знаю, мамо, може й так!
– Та за нею тічкою бігають всі бурлаки. Це якась пропаща навіки молодиця, – сказала мати.
– Ні, мамо, не пропаща. Я почав їй розказувати про те, що вона п’є та гуляє, та себе збавляє, а вона почала плакати. Марія Янівна – оця так зроду не заплаче.
– Навіщо ж ти їй це говорив? Чого ти з нею говорив?
– Того, мамо, що вона мені сподобалась.
– Хто? Бурлачка Василина? – спитала мати.
– Бурлачка Василина, – тихо сказав син.
– Ой боже мій! – крикнула стара мати, обертаючись до образів, неначе стаючи до молитви. – Чи вже ж ти, сину, приведеш в мою хату за дочку бурлачку Василину?
– Не знаю, мамо, чи схоче вона прийти до нас, – сказав син.
– Де ж пак схоче! Ще погордує нами. Така писана красуня! Занапастить вона, сину, твій молодий вік. Ждав, ждав свого щастя, та от тобі й на! Таки діждався, – говорила мати, ламаючи руки.
– Не вбивайтесь, мамо, заздалегідь. Ще хто його знає, як воно буде, – сказав син, роздягаючись і наливаючи води в полумисок, щоб вмити лице й руки. – Я знаю, що її люблю, а чи любить вона мене, за те я добре не знаю.
– Сину мій, дитино моя! Покинь її, одцурайся од неї! Чи вже ж у нас не знайдеться гарних дівчат? Чи вже ж оце я візьму невістку п’яницю та якусь волоцюгу-бурлачку.
– Шкода, мамо! Вже я од неї не одкинусь. Я ще нікого не кохав так щиро, як кохаю Василину. Як не візьму її за себе, то не візьму нікого. Вона неначе розсипала на мене чари своїми карими очима та чорними бровами.
– Може, й справді вона причарувала тебе. Нечистий її знає, з ким вона знається на тих заводах, – сказала мати.
Тим часом Михалчевський вмився, зачесався, надів чисту сорочку і ліг в холодку на призьбі на причілку. Кругом причілка розрісся густий бузок. З-за бузку зеленіли блискучі верхи молодих вишень. Сонце пронизувало наскрізь кожний вишневий листок і чудовий зелений матовий світ сипався через вишні на чорно-зелений лист бузку. Михалчевський ліг на призьбі; очі пірнули глибоко в ту зелену гарну затишну тінь, й у тім переливанні тіні з світом сонця він тільки й бачив чудовий Василинин вид.
«Мати дурнісінько боїться Василини. Чи може ж бути недоброю людина з такою чарівною красою, з такими веселими, добрими, дитячими очима?»
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іван Нечуй-Левицький. Вибрані твори» автора Нечуй-Левицький Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Бурлачка“ на сторінці 76. Приємного читання.
TextBook