Розділ «Бурлачка»

– Чи здалека ти, Василино, сюди прийшла? – спитав Михалчевський.

– З Звенигородщини, з села Комарівки. В мене є батько й мати, брати й сестри, та я не можу тільки вернутись туди….

Василина замовкла. Михалчевський догадався, яка тому була причина, й не допитувався більше. На всіх заводах, одначе, всі говорили, що Василина покритка, хоть за те напевно ніхто не знав.

Ще довго розпитував Михалчевський Василину за її батька й матір, за журавського посесора Ястшембського, про заробітки на заводах. Василина вперше розказала йому все, все… окрім одного страшного вчинку: як вона вкинула дитину у Рось. Вона почувала, що їй на душі ставало все легше та легше, неначе вона скидала з себе якесь каміння, котрим вона була закидана. Але як дійшла розмова до того страшного вчинку, Василина спинилась, замовкла й почула, що один камінь зостався у неї на душі, й камінь найважчий. Вона знов впала Іванові лицем на широке плече, притулилась лобом до його м’якої шиї й якось тихо плакала, неначе хотіла задавити й перемогти якусь глибоку скорботу.

– Не плач, серце Василино! Як повінчаємось та поживемо у парі, то підемо у твій край, побуваємо у твого батька й матері. Ти побачишся з своїми сестрами та братами, – втішав Василину Йван.

Василина дивилась на темне глибоке небо й неначе бачила свою Комарівку в тихий вечір всю в садках, неначе бачила й свій садок, і батька, й матір, і сестер… «Мабуть, повиростали мої маленькі сестрички та братики!» – думала Василина, прихиляючись лобом до гарячої щоки Михалчевського.

– А я сьогодні говорив матері за тебе, – сказав несподівано Михалчевський.

Василина почутила, що всі дива неначе залила холодна вода. Вона побачила перед собою тільки чорне гніздо густих вишень.

– Що ж сказала твоя мати? Чи вона мене знає?

– Знає… вона трохи не плак… вона трохи боїться тебе, – насилу промовив Михалчевський.

– Знаю й вгадую. Я бурлачка, якась приблуда в Стеблеві. А тутечки як тільки бурлака, то всі кажуть, що то або злодій, або п’яниця, або ледащо-волоцюга. Люди не знають, яке то гірке бурлацтво.

– Мати, бач, боїться, що ти п’єш з бурлаками. Покинь, Василино, ту гулячу компанію, перестань з нею пити.

– Треба перестати. Я пила й гуляла, бо мені од того якось легше на душі ставало.

– Та, бач, гуляти й танцювати невелика біда, але п’янствувати, то це вже немала річ.

– Не сама я п’ю, а мене бурлаки поять. Як почнуть чіплятись, як почнуть липнути, то мусиш випити чарку, а за однією вип’єш й другу, та, їй-богу, незчуєшся, як нап’єшся й все лихо забудеш, – сказала Василина.

Вже на містечку стало скрізь тихо. В яру було так тихо, що було чути, де лазить у траві кузка. Верби й вишні чорніли, тільки високе небо горіло зорями од краю до краю й здавалось ще вищим, ще глибшим над глибоким вузьким яром.

Михалчевський вийшов з вишень й тільки що хотів переступити через перелаз, коло криниці йшло щось біле од голови до ніг, в білому картузі, в білому сюртуці й білих штанях. Вся постать біліла серед чорної ночі, неначе була вироблена з снігу й світилась сама з себе.

Михалчевський спинився, Василина притаїлась за його широкою спиною. Вона впізнала молодого постригача. Постригач пішов на гору, просто до Маріїної хати. Доки Михалчевський і Василина йшли попід вербами, постригач недовго барився на горі й зараз вернувся, спускаючись з крутої гори наниз. Страшна думка блиснула у голові Михалчевського: чи не ходить часом постригач до Василини.

Постригач пройшов проз Михалчевського й Василину, обернув до них голову й трохи неначе спинився на ході, приглядаючись до них.

– Василино! він до тебе ходить, – сказав Михалчевський Василині дуже тихим голосом. – Я його дожену й задушу отут на стежці.